6.2

Біля причалу вже зібралася невелика черга.

Одні команди поспішали до човнів, інші уважно вивчали правила прокату, ніби сподівалися знайти між рядками ще одну підказку. Біля води було гамірно: хтось сміявся, хтось сперечався, а весла тихо постукували об дерев'яний настил.

Ми підійшли до невеликого будиночка, де за столом сидів літній чоловік у солом'яному капелюсі. Побачивши наші бейджі, він усміхнувся.

— Для квесту?

— Так, — відповіла я.

— Тоді вибирайте. Є весловий човен або двомісний катамаран. Вартість однакова.

Я поглянула на річку. Човни плавно похитувалися на хвилях, і від одного цього видовища мені стало трохи не по собі. Катамарани виглядали значно контрольованішими.

Ми з Еваном переглянулися.

— Катамаран, — сказали майже одночасно.

На секунду запала тиша. Потім Еван усміхнувся, а я засміялася. 

— Цього разу вибір був очевидний.

— Чому?

— Бо він виглядає набагато безпечніше.

— Так і знав, що причина саме в цьому.

Чоловік дістав два рятувальні жилети й поклав їх перед нами.

— Одягайте обов'язково. Без них на воду не випускаємо.

Я швидко просунула руки в жилет, застебнула всі пряжки, підтягнула ремені й машинально ще раз перевірила кожну застібку. Для певності — вдруге.

Я підняла голову й зустрілася поглядом з Еваном. Він ледь стримував усмішку.

— Що?

— Нічого.

— Еване.

— Та просто… ти зараз так уважно все перевіряла, ніби збираєшся не на катамарані кататися, а в космос летіти.

Я схрестила руки на грудях.

— Обережність ще нікому не завадила.

— Не сперечаюся.

Він зробив паузу, а тоді додав:

— Ти, мабуть, із тих людей, які читають інструкцію навіть до нового чайника.

Я з удаваною серйозністю кивнула.

— Саме так.

— І навіщо?

— Бо мій чайник досі працює.

Еван тихо розсміявся.

— Добре, цей аргумент я не зможу спростувати.

Ми повільно рушили дерев'яним пірсом до катамарана.

Під ногами тихо поскрипували дошки, а вода ледь помітно колихала настил. Я мимоволі сповільнила крок і міцніше стиснула лямку рюкзака. Еван одразу це помітив.

— Усе добре?

— Так… — відповіла я, хоча голос прозвучав менш упевнено, ніж хотілося. — Просто трохи незвично.

Він нічого не сказав. Лише першим переступив на катамаран, переконався, що той стоїть рівно, і простягнув мені руку.

— Ходімо.

Я на мить завмерла. Потім обережно вклала свою долоню в його. Його рука була теплою й упевненою. Він притримав мене, поки я переступала на платформу, дочекався, коли я стійко стану на ноги, і лише тоді відпустив.

— Ну як? — усміхнувся він.

Я озирнулася навколо, прислухаючись до легкого погойдування.

— Уже набагато краще.

— Бачиш? Нічого страшного.

Ми сіли на свої місця.

Працівник прокату відштовхнув катамаран від причалу, і той повільно ковзнув по воді.

Річка тихо зашурхотіла під нами, а легкий вітер приніс приємну прохолоду. Я машинально поклала руки на кермо.

— Розслабся, — сказав Еван. — Керувати ним значно простіше, ніж здається.

Я скептично глянула на нього.

— Це ти зараз так говориш.

— Хочеш, я поведу?

Я похитала головою.

— Ні.

Він здивовано підняв брови.

— Чому?

— Якщо вже боятися, то хоча б із користю. Хочу навчитися.

Кілька секунд він мовчав, а потім широко усміхнувся.

— Оце правильний настрій.

Він кивнув у бік керма.

— Добре. Тоді я лише підказуватиму. Капітан сьогодні ти.

Я не стримала усмішки.

— Тільки не смій потім скаржитися, якщо ми випадково вріжемося в качок.

— За качок не хвилюйся, — засміявся Еван. — Вони тут досвідченіші за нас і точно встигнуть відплисти.

Катамаран повільно віддалявся від берега.

Що далі ми відпливали, то інакшим ставало місто. Старовинні будинки віддзеркалювалися у воді, набережною прогулювалися люди, а діти, помітивши човни, весело махали руками. Від річки тягнуло приємною прохолодою, і я несподівано відчула, що напруга поступово зникає.

Я глибоко вдихнула й усміхнулася.

— Знаєш… усе не так страшно, як я собі уявляла.