Розділ 6. Набережна

До міської набережної від старого району було приблизно двадцять хвилин пішки.

Ми йшли неквапливо. Після успішно завершеного етапу напруга, яка супроводжувала нас із самого ранку, нарешті відступила. Місто навколо ніби змінилося. А може, змінилися ми самі.

Я час від часу поглядала на карту в телефоні, більше за звичкою, ніж через потребу. Вузенькі бруковані вулички залишилися позаду. Їх змінили широкі проспекти, затишні кав'ярні з літніми терасами, невеликі крамниці й зелені сквери, де люди ховалися від спеки в тіні дерев.

Сонце вже піднялося високо й упевнено прогрівало місто. Асфальт мерехтів від тепла, але чим ближче ми підходили до річки, тим частіше легкий вітер освіжав обличчя.

— Відчуваєш? — раптом запитав Еван.

Я перевела на нього погляд.

— Що саме?

Він усміхнувся й глибоко вдихнув.

— Річка вже зовсім поруч.

Я теж зупинилася на мить і прислухалася до своїх відчуттів.

Він мав рацію.

У повітрі змішався запах теплої води й свіжості, а десь попереду вже долинали крики чайок і приглушений шум хвиль, що билися об берег.

До набережної залишалося зовсім трохи.

За кілька хвилин ми вийшли на широку міську набережну.

Перед нами відкрилася річка — спокійна, залита сонцем. Вода виблискувала тисячами сріблястих відблисків, а легкий вітер пробігав по її поверхні, залишаючи дрібні хвилі. Уздовж берега вирувало життя: хтось неквапливо прогулювався, тримаючи в руках морозиво, повз нас із дзвінким сміхом промчала компанія дітей на самокатах, ролер обережно об'їхав молоду маму з візочком, а біля самого берега малеча годувала качок, які зовсім не боялися людей.

Трохи далі біля дерев'яного причалу погойдувалися човни, катамарани й кілька яскравих байдарок. Від води долинали приглушені голоси, сміх і тихий стукіт мотузок об дерев'яні палі.

— Гарно… — майже пошепки сказала я.

Еван усміхнувся й перевів погляд на річку.

— Дуже.

Я навіть не помітила, коли рука сама потягнулася до фотоапарата.

Клац.

У кадрі залишилися сонячні відблиски на воді.

Клац.

Тепер — човни, що ліниво погойдувалися біля причалу.

Клац.

Саме в цей момент над річкою пролетіла чайка, і я встигла натиснути кнопку затвора.

— Знаєш, — почувся поруч голос Евана, — мені вже починає здаватися, що ти бачиш світ зовсім інакше.

Я опустила фотоапарат.

— Це чому?

— Бо я дивлюся на річку. А ти — на світло, тіні, віддзеркалення… На такі дрібниці, які більшість навіть не помічає.

Я усміхнулася.

— Можливо.

Він кілька секунд мовчав, а тоді запитав:

— Колись покажеш мені свої фотографії?

Я здивовано подивилася на нього.

— Не знаю…

— Це така секретна колекція?

Я тихо засміялася.

— Не секретна. Просто… дуже особиста.

Я на мить замовкла, добираючи слова.

— Кожен кадр для мене — це спогад. Не лише про місце, а й про те, що я тоді відчувала. Тому мені нелегко показувати їх іншим.

Еван уважно вислухав і лише кивнув.

— Розумію.

І більше нічого не сказав.

Не почав умовляти, не пожартував, не став переконувати. Він просто прийняв мою відповідь. І чомусь саме це змусило мене усміхнутися ще тепліше.

Біля причалу вже зібралися інші учасники квесту. Хтось поспіхом розривав конверт, хтось гаряче сперечався над першими рядками загадки, а дехто вже уважно розглядав річку, ніби відповідь могла з'явитися просто на її поверхні.

Ми підійшли до столика організаторів. Волонтерка, яка впізнала нас ще здалеку, усміхнулася.

— Команда №17?

— Так, — відповіла я.

Вона простягнула нам новий запечатаний конверт.

— Успіхів. Думаю, цей етап вам запам'ятається.

Я переглянулася з Еваном. Його це лише заінтригувало.

Ми, як і всі інші, дочекалися сигналу.

Пролунав короткий свисток, і десятки конвертів одночасно зашелестіли в руках учасників.

Я обережно дістала аркуш і почала читати:

"Вода пам'ятає більше, ніж камінь.

Щоб знайти наступну підказку, подивіться на місто з іншого боку.

Ваша відповідь знаходиться там, куди не можна дістатися пішки.

Не забудьте: працюйте лише вдвох."

Я мовчки перечитала текст.