5.5

Ми пройшли ще кілька вузьких вуличок, уважно вдивляючись у кожну арку й кожен дворик.

Тепер ніхто з нас не поспішав. Після вчорашнього старту й кількох сьогоднішніх хибних слідів ми обоє зрозуміли одну просту річ: краще витратити кілька зайвих хвилин на уважний пошук, ніж потім повертатися назад і втрачати ще більше часу.

Я вкотре дістала аркуш із загадкою.

— «...де плющ обіймає стару цеглу», — тихо прочитала я, ніби намагалася почути в цих словах щось нове.

Еван, який саме розглядав чергову арку, раптом обернувся до мене.

— Слухай… а що, як ми шукаємо не сам двір?

Я здивовано звела на нього очі.

— У сенсі?

— Може, головна підказка не в місці, а в конкретній деталі. Пам'ятаєш учора? Ми теж шукали не просто бібліотеку, а сходинки біля входу.

Я на мить замислилася.

У цьому справді була логіка.

— Тобто…

— Дивимося не на дворики, а на стару цеглу, яку обплів плющ.

Я кивнула.

— Добре. Тоді перевіряємо кожну таку стіну.

Ми знову рушили вперед, але тепер дивилися зовсім інакше. Уже не на подвір'я загалом, а на фасади будинків, стару кладку, арки й зарості плюща, що вкривали стіни густим зеленим килимом.

Минуло кілька хвилин.

Я вже хотіла перейти до наступного двору, коли одна зі стін змусила мене зупинитися.

Вона майже повністю потонула в плющі. Та серед густого листя виднілася невелика прогалина, ніби хтось навмисно розсунув гілки.

Я завмерла.

— Еване…

Він одразу підійшов ближче.

— Що сталося?

Я мовчки показала на стіну.

— Бачиш?

Він примружився, вдивляючись у темну щілину між листям.

— Зачекай… Там ніби щось є.

— Мені теж так здалося.

Ми обережно відгорнули кілька пагонів плюща, намагаючись нічого не пошкодити.

За листям, майже впритул до цегляної стіни, ховалася невелика металева коробочка. Вона була прикріплена магнітом і майже непомітна, якби не той маленький проміжок у зелені.

Я відчула, як серце почало битися швидше.

Схоже, цього разу ми справді знайшли те, що шукали.

— Здається…

Я затамувала подих.

— Це вона.

Обережно знявши коробочку з магніта, я відкрила кришку. Усередині лежав невеликий ламінований папірець і дерев'яний жетон із вигравіруваним числом 17.

Я швидко пробіглася очима по тексту й прочитала вголос:

"Чудово! Ви знайшли першу підказку.

Тепер відшукайте місце, де час зупинився. 

Відповідь ви знайдете не очима, а руками.

Знайдіть старий годинник без стрілок."

На кілька секунд запала тиша.

Я повільно склала папірець і подивилася на Евана.

— Годинник без стрілок?

Він задумливо потер підборіддя.

— Звучить… дуже дивно.

Я озирнулася навколо.

Старий район був сповнений деталей: ковані балкони, старовинні ліхтарі, кам'яні арки, різьблені двері, вивіски кав'ярень. Очі буквально розбігалися, але жодного годинника без стрілок я поки не помічала.

І раптом Еван різко зупинився.

— Секунду…

Він клацнув пальцями, ніби щойно щось згадав.

— Я його бачив.

Я здивовано повернулася до нього.

— Де?

— Коли ми заходили на цю вулицю.

Я примружилася

— Ти впевнений?

Він усміхнувся.

— Майже.

Я скептично підняла брову.

— Слово "майже" після вчорашнього трохи насторожує.

Еван тихо засміявся.

— Цього разу справді пам'ятаю. Ходімо.

Ми швидко повернулися назад, уважно вдивляючись у фасади будинків.

За кілька десятків метрів Еван раптом показав рукою вперед.

— Ось він.

Я підняла голову.

На стіні старого двоповерхового будинку висів круглий металевий годинник. Колись він, мабуть, показував час, але тепер на циферблаті залишилися лише цифри. Стрілок не було зовсім.

— Неймовірно… — тихо сказала я, підійшовши ближче.

Я ще раз перечитала підказку.

— «Не очима, а руками…»