5.4

На кілька секунд між нами запанувала тиша.

Вона не тиснула й не змушувала гарячково шукати тему для розмови. Навпаки — була легкою й напрочуд затишною.

Я й сама не помітила, коли перестала сприймати Евана як випадкового напарника, з яким мене просто звів квест. За цей час він уже встиг стати людиною, поруч із якою мені було... спокійно.

— Ну що? — Еван легенько штовхнув мене плечем, повертаючи до реальності. — Перепочили?

Я усміхнулася й кивнула.

— Думаю, так.

— Чудово. Бо квест сам себе не пройде.

— На жаль, — усміхнулася я.

— Тоді повертаємося до справи.

Я дістала з кишені складений аркуш і знову пробіглася очима по загадці.

«Шукайте двір, у який більшість перехожих навіть не зазирає. Перша підказка чекатиме на тому місці, де плющ обіймає стару цеглу.»

Я повільно опустила аркуш і озирнулася навколо.

Попереду тягнулися ще десятки вузеньких провулків. Ми встигли оглянути лише кілька дворів, а старий район і далі ховав свої таємниці за арками, кованими воротами й обвитими зеленню фасадами.

— Здається, ми трохи відволіклися, — сказала я, складаючи аркуш назад.

Еван усміхнувся.

— Зате не дарма.

Я питанняно глянула на нього.

— Чому це?

— Бо ще пів години тому ми б точно сперечалися, хто винен у втраті часу. А зараз просто повертаємося до квесту.

— Напевно, ти маєш рацію.

— До того ж, — він оглянув вулицю перед нами, — гарний настрій іноді допомагає помічати те, що раніше вислизало з поля зору.

Я мимоволі всміхнулася.

— Сподіваюся, сьогодні це спрацює.

Еван уважно оглянув вулицю, а потім перевів погляд на нескінченний ряд арок і двориків.

Попереду їх було стільки, що, здавалося, за день не встигнеш обійти й половини.

— Може, розділимося? — запропонував він. — Так буде швидше.

Я одразу похитала головою.

— Не можемо.

Він здивовано глянув на мене.

— Чому?

— За правилами квесту команда має проходити всі етапи разом. Якщо хтось із нас піде окремо, це можуть вважати порушенням.

Еван тихо видихнув і потер потилицю.

— Точно... Я зовсім про це забув.

— Ось бачиш, — усміхнулася я. — Добре, що хоча б хтось із нас читає правила до кінця.

Він засміявся.

— Добре, що цим "кимось" виявилася саме ти.

Я лише похитала головою, стримуючи усмішку.

Ми рушили далі. Заглядаючи в кожну арку, у кожен двір і провулок, що траплялися нам дорогою. Старий район ніби навмисне заплутував нас, ховаючи свої секрети за високими мурами, старими воротами й густим плющем.

Десь попереду чекала наступна підказка.