5.3

За кілька метрів від нас молода жінка безуспішно намагалася впоратися одразу з усім. Однією рукою вона тримала старий велосипед, другою тягнулася до паперового пакета, який щойно розірвався. Поруч стояла маленька дівчинка років п'яти, міцно притискаючи до себе рожевого плюшевого зайчика. Вона розгублено кліпала очима й, здавалося, ось-ось заплаче.

Покупки вже були по всій бруківці.

Яблука покотилися в різні боки, булочки випали з пакета, а маленькі коробочки із соком розсипалися просто посеред вулиці.

— Ой ні... — зітхнула жінка. — Ну тільки цього зараз не вистачало...

Я вже зробила крок уперед, але Еван випередив мене.

— Зачекайте, ми допоможемо!

Не чекаючи відповіді, він швидко кинувся збирати яблука, що розкотилися дорогою.

Одне з них уже майже докотилося до дощового стоку.

— А ну, стій! — зі сміхом вигукнув Еван і в останню мить спритно підхопив яблуко. — Оце ти мало не втекло.

Я тим часом підняла порожній пакет і почала складати до нього булочки та коробочки із соком.

— Дякую вам, — полегшено видихнула жінка. — Я навіть не зрозуміла, як він порвався.

— Таке з кожним буває, — усміхнулася я, акуратно складаючи покупки.

Поруч тихенько стояла дівчинка. Вона уважно спостерігала за нами своїми великими карими очима, міцно притискаючи до грудей плюшевого зайчика, який вискользнув з її рук.

Я помітила, що рожевий плюшевий зайчик теж опинився на землі.

Нахилившись, я обережно підняла його, струсила пил і усміхнулася дівчинці.

— Це твій?

Вона швидко закивала.

— Мій...

— Тоді тримай.

Я простягнула їй іграшку.

Дівчинка міцно притиснула зайчика до себе, ніби боялася знову його загубити, і сором'язливо всміхнулася.

— Дякую...

— Будь ласка.

За кілька хвилин усі покупки вже лежали в новому пакеті, який жінка дістала з кошика велосипеда.

Вона полегшено зітхнула.

— Щиро вам дякую ще раз. Якби не ви, я б ще довго ганялася за цими яблуками.

Еван усміхнувся.

— Та вони просто вирішили трохи помандрувати.

Жінка засміялася.

— Особливо ось це.

Вона показала на яблуко, яке ледь не втекло до зливового стоку. Еван із поважним виглядом кивнув.

— Так, це справжній утікач. Ледь наздогнав.

Дівчинка, яка весь цей час уважно слухала нашу розмову, раптом тихенько запитала:

— А ви... супергерої?

Я не стримала усмішки.

Еван озирнувся навколо, ніби перевіряючи, чи нас ніхто не підслуховує.

Потім нахилився до неї й пошепки сказав:

— Тільки це секрет.

Дівчинка широко розплющила очі.

— Правда?

— Авжеж.

— І що ви рятуєте?

Еван на мить замислився, ніби обирав найважливішу місію.

— Морозиво.

— Морозиво? — перепитала вона.

— Особливо коли воно починає танути. Тут треба діяти дуже швидко.

Дівчинка дзвінко розсміялася. Її мама теж не стримала усмішки. Я мовчки спостерігала за Еваном.

Він не намагався здаватися кращим, не жартував заради уваги й не чекав похвали. Просто допоміг, бо для нього це було природно.

— Дякую вам ще раз, — сказала жінка, сідаючи на велосипед. — І щиро бажаю перемоги у вашому квесті.

Я усміхнулася.

— Дякуємо. Будемо старатися.

— У вас точно все вийде, — підморгнула вона.

Ми провели поглядом маму з донькою, які повільно поїхали вузькою вуличкою, а маленька дівчинка ще раз обернулася й помахала нам своїм плюшевим зайчиком.

Ми ще кілька секунд дивилися їм услід.

Маленька дівчинка, вже сидячи на багажнику велосипеда, міцно притискала до себе зайчика й весело щось розповідала мамі.

— Ти навіть не замислився, — тихо сказала я.

Еван перевів на мене погляд.

— Про що саме?

— Про те, чи варто допомагати. Просто побіг. 

Навіть секунди не вагався.

Він трохи здивовано звів брови.

— А мав?

Я знизала плечима.

— Не знаю... Багато хто просто пройшов би повз.

Еван на мить задумався, а тоді легко усміхнувся.

— Не думаю, що зміг би.

— Чому?

Він знову знизав плечима.