5.2

Ми переглянулися.

— Перевіримо? — тихо запитав Еван.

Я кивнула.

— Перевіримо.

Арка виявилася такою вузькою, що нам довелося проходити по одному. Щойно ми опинилися всередині, повітря відразу стало прохолоднішим. Гамір вулиці залишився позаду, ніби його відрізали невидимою стіною. Кам'яні стіни густо обплітав плющ, а стара бруківка під ногами була нерівною — між каменями давно проросла трава.

Я озирнулася.

Дворик був маленький й напрочуд затишний. Посередині стояв старий кам'яний колодязь, який, схоже, вже багато років ніхто не використовував. Біля стіни квітнули троянди, а між двома вікнами була натягнута мотузка, на якій сушилася білизна.

— Дуже схоже на те місце, — тихо сказала я.

Еван оглянувся навколо.

— Так... Але поки що жодної підказки.

Ми розійшлися в різні боки.

Я уважно роздивлялася стіни, проводячи поглядом по старій цеглі, плющу, віконницях і карнизах. У таких квестах підказку могли сховати будь-де.

— За колодязем нічого! — озвався Еван.

— Біля стіни теж порожньо, — відповіла я, не припиняючи пошуків.

Я вже хотіла перейти до іншого кута дворика, коли за спиною раптом скрипнули двері.

— Молоді люди!

Я мимоволі здригнулася й різко обернулася.

На порозі стояла невисока літня жінка в квітчастому фартуху. Вона уважно переводила погляд із мене на Евана.

— Ви когось шукаєте?

Я трохи розгубилася, але все ж усміхнулася.

— Добрий день... Ми...

— Ліє, — тихо озвався Еван. — Давай без вигадок.

Я кивнула.

— Ми беремо участь у міському квесті. За підказкою мали знайти дворик, де плющ обплітає стару цеглу.

Літня жінка кілька секунд уважно дивилася на нас, а тоді раптом розсміялася.

— Та я так і знала! Знову квестери!

Ми з Еваном переглянулися.

— Знову? — майже одночасно перепитали ми.

— Авжеж. Ви вже сьомі чи восьмі за сьогодні. Я вже й рахунок втратила.

Я здивовано підняла брови.

— Невже стільки людей сюди заходили?

— Ще й як! Один хлопець був упевнений, що підказку сховали в моєму сараї. Пів години там усе перевертав.

Я не стримала сміху.

— І знайшов?

— Знайшов стару лопату.

Еван пирхнув.

— І що було далі?

Жінка лукаво усміхнулася.

— Кажу йому: якщо вже дістав, то допоможи город перекопати.

Еван розсміявся вже вголос.

— І погодився?

— Де там! Зник так швидко, що я навіть подякувати не встигла.

Ми сміялися вже всі троє.

— Добре хоч ви чемні, — сказала жінка, похитавши головою. — А то дехто влітає сюди так, ніби скарб захований просто під вікнами.

— Перепрошуємо, якщо потурбували, — щиро сказала я.

— Та нічого, мені навіть цікаво спостерігати за вами.

Ми вже збиралися продовжити пошуки, коли з відчиненого вікна першого поверху почувся ще один голос.

— Молоді люди!Ми одночасно озирнулися.

З вікна визирав літній чоловік у картатій сорочці.

— Ви, бува, не з тих, що весь день по дворах бігають?

Еван усміхнувся.

— Саме з тих.

Чоловік примружився й запитав із цілком серйозним виглядом:

— Тільки скажіть чесно... мої сходи теж рахуватимете?

Я розгублено кліпнула.

— Чому «теж»?

Він театрально зітхнув.

— Бо від ранку вже троє рахували. Один двічі починав спочатку — весь час збивався.

Я ледве стримувала сміх.

— Перепрошуємо.

Чоловік лише махнув рукою.

— Та нічого. Але коли знайдете свою підказку, передайте організаторам, щоб наступного року вигадали щось менш підозріле. Бо скоро весь район почне думати, що тут заховані справжні скарби.

Еван із цілком серйозним обличчям кивнув.

— Обов'язково передамо.

Щойно ми вийшли з дворика, я вже не змогла стримати сміх.

— Ти бачив обличчя того чоловіка? — запитала я, ледве переводячи подих.

Еван одразу розсміявся.

— А бабусю? «Раз уже знайшов лопату, то допоможи город перекопати».

Я знову вибухнула сміхом.

— Бідолашний хлопець! Уявляю, як він тікав звідти.