Розділ 5. Старі вулиці

Щойно ми звернули з гамірної площі на першу вузьку вуличку, місто ніби стало зовсім іншим.

Шум машин залишився позаду. Його місце зайняли тихі, майже непомітні звуки: десь за відчиненим вікном хтось сміявся, із сусіднього подвір'я долинав дзенькіт посуду, а голуби, налякані нашими кроками, з шумом злітали з карнизів. Старовинна бруківка глухо відгукувалася під підошвами кедів, і цей рівний ритм дивним чином заспокоював.

Я завжди любила такі місця. Тут не було блискучих вітрин чи сучасних скляних будівель. Лише старі кам'яні будинки, які, здавалося, пережили не одне покоління й могли розповісти сотні історій.

На деяких фасадах час залишив тонкі павутинки тріщин. Інші й досі прикрашали ковані балкони, густо оповиті зеленню. Із підвіконь звисали горщики з яскравими квітами, а між будинками ховалися маленькі затишні дворики, куди сонце заглядало лише на кілька годин на день.

Я не замислюючись потягнулася до фотоапарата. Він давно став продовженням моїх рук.

— Уже фотографуєш? — почувся поруч голос Евана.

— Не можу втриматися.

Він озирнувся навколо, ніби вперше уважно придивляючись до вулиці.

— Розумію.

Я піднесла фотоапарат до очей і зробила декілька кадрів.

Світло тут було зовсім іншим — м'яким, теплим, розсіяним. Воно ковзало старою цеглою, підкреслювало кожну нерівність стін, кожну тріщину, кожен камінь, ніби саме місто хотіло, щоб його уважно роздивилися.

— Ліє.

Я опустила фотоапарат і подивилася на Евана.

— Що?

Він кивнув на камеру в моїх руках.

— Може, повернемося до квесту? Бо якщо ти вирішиш сфотографувати кожен будинок, ми ризикуємо затриматися тут до вечора.

Я усміхнулася.

— Тобто ти хочеш сказати, що ми фінішуємо останніми?

— Саме так. І підозрюю, що ти ще й залишишся задоволена результатом.

— Якщо фотографії вийдуть гарними — цілком можливо.

Еван лише похитав головою.

— З тобою неможливо сперечатися.

Я сховала фотоапарат до рюкзака.

— Добре. Робота понад усе.

Ми знову дістали аркуш із загадкою.

Я ще раз уважно перечитала рядок:

«...шукайте двір, у який більшість перехожих навіть не зазирає».

Піднявши голову, я повільно озирнулася навколо.

Двориків тут вистачало. Одні ховалися за старими кам'яними арками, інші — за високими металевими воротами. Деякі були відчинені навстіж, інші лише ледь прочинені, ніби навмисно не хотіли відкривати своїх секретів.

— Почнемо з плюща, — запропонував Еван.— Це хоч якась зачіпка.

— І не забувай про стару цеглу.

Він озирнувся довкола й усміхнувся.

— Ліє, тут майже кожен будинок із цегли.

— Але не кожен обплетений плющем.

— Теж правда.

Я ще раз оглянула вулицю.

— Не варто бігти навмання. Краще витратити хвилину й добре все роздивитися.

Еван тихо засміявся.

— Знаєш, я вже починаю звикати, що ти говориш саме це.

Я усміхнулася у відповідь.

— А я звикла, що ти намагатимешся піти навпростець.

Він театрально розвів руками.

— Іноді це справді працює.

— А іноді заводить зовсім не туди.

— Ось і перевіримо, хто з нас сьогодні матиме рацію.

Я похитала головою.

— Ні. Цього разу ми перевіримо, чи спрацюють наші правила.

Еван на секунду замовк, а потім кивнув.

— Справедливо. Тоді шукаємо разом.

Ми неквапливо почали заглядати в кожен двір, що траплявся на шляху.

Перший виявився зовсім невеликим. Посеред нього росла стара яблуня, під якою стояла дерев'яна лавка. Затишно, але жодного плюща.

Другий зустрів нас іржавим велосипедом, кількома старими лавками й рудим котом, який ліниво примружився, але навіть не поворухнувся, коли ми зайшли. Знову не те.

У третьому я помітила те, що ми шукали. Плющ густо обвивав стару цегляну стіну.

— Здається... — тихо сказала я, прискорюючи крок.

Ми підійшли ближче. Я уважно оглянула стіну, ковзаючи поглядом по цеглі, зазирнула за великі вазони з квітами, навіть перевірила вузький прохід збоку.

Даремно.

Жодної підказки.

— Схоже, повз, — зітхнула я.

Еван сперся плечем об стіну й усміхнувся.

— Знаєш, якби не ти, я б навіть не подумав сюди заходити.

Я глянула на нього.

— А якби не ти, я, мабуть, досі стояла б біля першого двору й шукала прихований сенс у кожному слові загадки.