4.4

Наступного ранку будильник мав задзвонити о сьомій, але я прокинулася ще до першого сигналу. Вперше за довгий час мені навіть не хотілося ховатися під ковдрою й переконувати себе, що ще п'ять хвилин сну точно не завадять.

Учорашнє хвилювання кудись зникло. Замість нього залишилася цікавість. Мені хотілося дізнатися, що саме підготували організатори цього разу і чи зможемо ми з Еваном використати те, чого навчилися вчора.

Ми вже встигли зробити кілька помилок. Але, якщо подумати, за один день дізналися одне про одного більше, ніж деякі люди дізнаються за місяці знайомства.

Поки я заварювала собі каву, телефон, залишений на кухонному столі, тихо завібрував.

Я одразу перевела на нього погляд.

09:00.

Саме о дев'ятій організатори обіцяли надіслати місце старту другого етапу.

Я взяла телефон, відкрила нове повідомлення й прочитала:

«Команда №17, вітаємо!

Другий етап розпочнеться о 10:00.

Стартова точка — Стара ратушна площа.

Перше завдання ви отримаєте лише після прибуття. Запізнення більше ніж на 15 хвилин означатиме автоматичне нарахування штрафного часу.

Бажаємо успіху!»

Я перечитала повідомлення ще раз, а потім подивилася на годинник. До початку залишалася рівно година. Звичайно, я прийду раніше. Навіть дуже раніше.

Після вчорашнього досвіду було б дивно ризикувати й знову змушувати Евана чекати мене десь біля стартової точки.

Хоча, якщо чесно, я вже майже уявляла його реакцію.

«Ліє, ми прийшли на квест, а не на літак. Навіщо ти приїхала за сорок хвилин?»

Я тихо засміялася, уявивши його обличчя.

Схоже, сьогоднішній день обіцяв бути цікавим.

Коли годинник показував 09:40, я вже стояла на Старій ратушній площі. Ранкове сонце лише починало прогрівати бруківку, а місто поступово прокидалося. Кав'ярні одна за одною відкривали літні тераси, офіціанти розставляли стільці, а повітря пахло свіжою випічкою та щойно звареною кавою.

Я поправила ремінець рюкзака й почала розглядати людей навколо. Біля столика організаторів уже збиралися учасники. Деякі обличчя я впізнала ще з учорашнього дня. Наші вчорашні суперники. Тепер вони вже не здавалися зовсім незнайомими.

— Ти ж прийшла на двадцять хвилин раніше, правда?

Я навіть не здивувалася, почувши цей голос. Повільно обернулася.

Еван стояв за кілька кроків від мене й усміхався так, ніби знав відповідь ще до того, як поставив запитання.

— На дев'ятнадцять, — уточнила я.

Він тихо засміявся.

— Звичайно. Хто б сумнівався.

— А ти коли прийшов?

— Три хвилини тому.

— До початку?

— Ні. До тебе.

Я закотила очі.

— Знаєш, я мала здогадатися, що ти саме так відповіси.

— Але ж спрацювало.

— Що саме?

— Я змусив тебе усміхнутися.

Я хотіла щось відповісти, але Еван уже простягнув мені паперовий стаканчик.

— Тримай.

Я здивовано подивилася на нього.

— Що це?

— Кава.

— Це я вже бачу. Яка саме?

— Лате.

Я перевела погляд зі стаканчика на Евана.

— Звідки ти знаєш, що я п'ю лате?

— Учора ти тричі згадувала про каву.

— Тричі?

— Приблизно.

— Я не пам'ятаю, щоб стільки говорила про каву.

— А я пам'ятаю.

Він сказав це так просто, що я на мить замовкла.

Схоже, попри всі свої жарти й постійне бажання діяти без плану, Еван насправді слухав набагато уважніше, ніж я думала.

— Дякую, — нарешті сказала я й забрала стаканчик.

Зробила маленький ковток. Тепла кава. Не надто солодка. Саме така, як я любила.

Я знову подивилася на нього.

— Ти вгадав.

Еван задоволено усміхнувся.

— Я ж казав, що уважний.

— Не пам'ятаю, щоб ти це казав.

— Тепер пам'ятатимеш.

Я похитала головою, але не змогла стримати усмішку.

— І не думай, що це якийсь спосіб мене підкупити.

— Навіть не збирався.

— Добре.

Я зробила ще один ковток.

— Хоча...

Еван одразу насторожився.

— Що?