4.2

Ми звернули з галасливої центральної вулиці до невеликого скверу. Тут одразу стало набагато тихіше. Високі липи розкидали над алеями густу тінь, а сонячне світло пробивалося крізь листя золотими плямами. На лавках неквапливо розмовляли літні люди, неподалік маленький хлопчик намагався запустити в небо паперового літачка, а легкий вітер приносив запах свіжоскошеної трави.

— Тут набагато краще, — сказав Еван, озираючись навколо. — Принаймні ніхто не кричить про те, що ми двадцять восьмі.

Я не втрималася від усмішки.

— Дякую, що нагадав.

— Завжди радий допомогти.

Я похитала головою, але посмішка так і залишилася на моєму обличчі.

Ми повільно пішли алеєю, нікуди не поспішаючи. Після всіх подій цього ранку така тиша була саме тим, чого мені бракувало. І, здається, вперше від моменту нашого знайомства між нами не відчувалося звичної напруги. Не було суперечок, спроб довести свою правоту чи боротьби за останнє слово.

Лише легке збентеження.

Адже розповідати про себе майже незнайомій людині завжди трохи дивно. Особливо якщо ця людина має стати твоїм напарником на все літо.

Першим порушив тишу Еван.

— Ну що, почнемо наше знайомство з чистого аркуша?

Я усміхнулася.

— Думаю, це непогана ідея.

— Тоді домовилися. По одному запитанню.

— І відповідати чесно?

— Обов'язково. Без хитрощів і ухилянь.

Я тихо засміялася.

— Гаразд. Починай.

Еван на кілька секунд замислився, а потім подивився на мене.

— Чим ти займаєшся?

— Працюю в книжковому магазині.

— Серйозно? — він здивовано підняв брови.

Я кивнула.

— Я люблю книжки ще зі школи.

— Тепер усе зрозуміло.

— Що саме?

— Чому ти читаєш кожну загадку так, ніби збираєшся знайти в ній приховане послання.

Я не втрималася від усмішки.

— А ще я люблю детективи.

— Це я вже зрозумів.

— Справді? І коли саме?

— Коли я запропонував першу версію, а ти почала проводити власне розслідування.

Я тихо розсміялася.

— Можливо, трохи є.

— А що ще ти любиш?

Я ненадовго задумалася.

— Фотографувати.

Майже машинально відкрила рюкзак і дістала фотоапарат.

Еван одразу зацікавився.

— Нічого собі...

Він обережно взяв камеру в руки.

— Гарна модель.

Я здивовано подивилася на нього.

— Ти розбираєшся у фотоапаратах?

— Трохи.

Він уважно оглянув камеру, перевірив об'єктив, а потім так само обережно повернув її мені.

Саме обережно. Він одразу зрозумів, що для мене це не просто якась річ із рюкзака.

— Вона зі мною вже кілька років, — пояснила я. — Я майже завжди беру її із собою.

— І що ти найчастіше фотографуєш?

Я озирнулася навколо, розглядаючи сквер.

— Місто.

Еван усміхнувся.

— Тобто будинки, дороги, пам'ятники?

— Не зовсім.

Я на мить замислилася, як пояснити це простіше.

— Моменти.

Він нічого не відповів, лише уважно подивився на мене.

— Людей, які навіть не помічають, що їх фотографують. Сонячне світло між деревами. Старі вікна. Котів, які поводяться так, ніби це вони тут господарі. Дощ після спеки... — я ледь усміхнулася. — Усе те, що зазвичай здається звичайним і неважливим.

Еван кілька секунд мовчав.

— Звучить так, ніби ти фотографуєш не те, що бачиш, а те, що інші зазвичай не встигають помітити.

Я здивовано глянула на нього.

— Можливо.

Еван усміхнувся, ніби почув щось, чого зовсім не очікував.

— Цікаво.

— Що саме?

— Те, що ти фотографуєш місто. Бо я теж фотографую.

Я здивовано зупинилася.

— Серйозно?

— Ага.

Еван зняв із плеча рюкзак, розстебнув його й дістав власний фотоапарат. Він був зовсім не схожий на мій. На ремінці залишилися потертості, а корпус мав кілька дрібних подряпин — було видно, що камерою користувалися часто й точно не тримали її виключно вдома на полиці.

— Вау... — я мимоволі нахилилася ближче.— Схоже, ти справді багато знімаєш.