Розділ 4. Правила гри

Ми ще кілька секунд просто стояли посеред площі після нашого своєрідного перемир'я. Моя долоня вже давно вислизнула з руки Евана, але дивне відчуття нікуди не зникло. Наче між нами нарешті з'явився не бар'єр, через який ми постійно намагалися перекричати одне одного, а маленький місток. Крихкий і поки що дуже ненадійний, але все ж місток.

— Ну що? — Еван поправив ремінець рюкзака й глянув на мене. — Розходимося?

Я дістала телефон і швидко перевірила час. До наступного етапу залишалася майже доба.

— Думаю, так.

Еван кивнув, але чомусь не рушив з місця. Кілька секунд він просто дивився на мене, ніби щось обдумував.

— Знаєш, я зараз дещо зрозумів.

— Що саме?

— Ми обидва хочемо перемогти.

Я скептично підняла брову.

— Це було не так складно зрозуміти.

— Я не про це, — він усміхнувся. 

— Просто ми намагаємося дійти до цієї перемоги абсолютно різними шляхами.

Я не втрималася від усмішки.

— О, повір, я це вже встигла помітити.

Еван тихо засміявся.

— Тоді пропоную встановити кілька правил.

— Правил?

— Так. Бо інакше до фіналу ми або встигнемо посваритися остаточно, або нас дискваліфікують за надто активне з'ясування стосунків.

Я не стримала сміху. І цього разу він вийшов абсолютно щирим.

— Добре, — сказала я, коли нарешті заспокоїлася. 

— Давай свої правила.

Еван задоволено кивнув.

— Оце вже мені подобається. Схоже, ми нарешті починаємо працювати як команда.

Еван зробив серйозний вигляд, ніби перед ним стояло надзвичайно важливе завдання.

— Добре. Правило номер один.

Він підняв вказівний палець.

— Якщо один із нас говорить, другий не перебиває.

— Погоджуюся.

— Правило номер два.

Він підняв другий палець.

— Якщо в когось з'являється ідея, ми не відкидаємо її одразу.

— Спочатку вислуховуємо й обговорюємо, — уточнила я.

— Саме так.

Я кивнула. Звучало цілком справедливо.

— Тепер моя черга.

Еван жестом запропонував мені продовжувати.

Я на кілька секунд задумалася, підбираючи правильні слова.

— Правило номер три. Якщо ми не можемо домовитися, то не витрачаємо на суперечку пів години.

— А що робимо?

— Даємо кожному по дві хвилини, щоб пояснити свою позицію.

Еван примружився.

— Дві хвилини?

— Так.

— А таймер ставитимемо?

Я ледь усміхнулася.

— Якщо ти не зможеш вкластися в цей час — так.

— Мені вже подобається ця система.

— Не поспішай радіти. Після цього ми або знаходимо компроміс, або, якщо це можливо, перевіряємо обидві версії.

Еван кілька секунд мовчав, обдумуючи мою пропозицію. Потім кивнув.

— Добре.

Я здивовано подивилася на нього.

— Справді?— Справді. Думаю, це чесно.

Він несподівано простягнув мені руку.

— Тоді домовилися?

Я без вагань потиснула її.

— Домовилися.

Це вже було більше, ніж просто випадкова домовленість між двома людьми, яких кілька годин тому випадково об'єднали в одну команду. Ми щойно придумали власні правила. Можливо, трохи дивні. Можливо, неідеальні. Але саме вони могли допомогти нам не перетворити кожен наступний етап на чергову суперечку.

Принаймні, тепер у нас був шанс залишитися командою.

Ми повільно рушили центральною вулицею. Після напруженого ранку місто знову здавалося спокійним і зовсім не таким, яким було ще кілька годин тому. На літніх терасах люди неквапливо пили каву й розмовляли, з прочинених дверей маленької пекарні долинав запах свіжої випічки, а десь неподалік лунав дитячий сміх. Я несподівано зловил не думаю про рейтинг і про те, скільки команд уже встигли нас випередити. Можливо, Еван мав рацію. Один невдалий етап ще зовсім нічого не вирішував.

— До речі... — раптом озвався він.

Я повернула голову.

— Що?

Еван кілька секунд мовчав, ніби вагався, чи варто продовжувати.

— Ми вже кілька годин разом.

— І що з того?

— А знаємо одне про одного практично нічого.

Я замислилася й мимоволі усміхнулася.

Він мав рацію. Окрім того, що Еван любить імпровізувати, постійно жартує і, здається, взагалі не вміє сприймати життя надто серйозно, я не знала про нього абсолютно нічого. Навіть його звички чи те, чим він займається у звичайному житті. І він, напевно, знав про мене приблизно стільки ж.