3.4

Поки ми повільно йшли від бібліотеки, думки ніяк не відпускали мене. Двадцять восьма команда. Я ніколи не була з тих людей, які готові на все заради першого місця. Але починати квест майже з кінця рейтингу все одно було прикро. Найбільше дратувало навіть не саме місце, а причина. Загадка виявилася зовсім не складною.

Ми самі втратили дорогоцінний час. Еван ішов поруч, засунувши руки в кишені джинсів, і з цікавістю розглядав старі будинки, ніби ми просто прогулювалися містом, а не брали участь у змаганні. Я ж мовчала.

— Ти зараз картаєш себе? — несподівано запитав він.

Я здивовано повернулася до нього.

— З чого ти взяв?

Він кивнув униз.

— Бо останні хвилин п'ять дивишся тільки собі під ноги. Навіть жодного разу не озирнулася.

Я мимоволі опустила погляд на бруківку й лише тоді зрозуміла, що він мав рацію. Навіть не помітила, коли почала йти, не відриваючи очей від землі, ніби там могла знайти відповідь на всі свої думки.

— Просто... прикро, — тихо сказала я.

— Через те, що ми двадцять восьмі?

Я кивнула.

— Через те, що втратили стільки часу ще на старті.

Еван кілька секунд мовчав, а потім спокійно знизав плечима.

— Ну, втратили.

Я невдоволено подивилася на нього.

— У тебе це звучить так, ніби нічого страшного не сталося.

— А хіба сталося?

— Еване...

— Це лише перший етап, Ліє. Попереду ще купа завдань.

Я похитала головою.

— Саме тому хотілося почати краще.

Він усміхнувся кутиком губ.

— А мені здається, що краще набити перші ґулі зараз, ніж уже у фіналі, коли права на помилку не буде.

Його слова змусили мене замислитися. Як би не хотілося це визнавати, у них була логіка. Один невдалий старт ще нічого не вирішував. Попереду чекало багато етапів, а отже, у нас залишався шанс надолужити втрачене. Головне — більше не наступати на ті самі граблі.

У цей момент у кишені коротко завібрував телефон. Я дістала його, розблокувала екран і побачила нове повідомлення від організаторів.

«Команда №17, дякуємо за проходження першого етапу. Наступне випробування розпочнеться завтра о 10:00. Локацію буде надіслано за годину до старту.»

Я швидко пробіглася очима по тексту й прочитала його вголос.

— Тобто на сьогодні ми вільні?

— Схоже, що так.

Він із полегшенням видихнув.

— Це навіть добре.

Я здивовано подивилася на нього.

— Чому?

— Бо в нас буде час придумати, як перестати сперечатися через кожну дрібницю.

Я тихо засміялася.

— Думаєш, це реально?

— Не знаю, — чесно відповів він. — Але спробувати точно варто.

Я усміхнулася кутиком губ.

— Тут я з тобою згодна.

Ми повільно рушили в бік центральної площі.

Місто жило своїм звичним суботнім життям. Біля фонтану з вереском бігали діти, компанії підлітків сиділи просто на бордюрах із морозивом у руках, а неподалік вуличний музикант грав на саксофоні знайому мелодію. Напруга, яка весь ранок не відпускала мене, потроху розчинялася серед цього шуму й літнього сонця.

Я сповільнила крок і зупинилася біля найближчої лавки.

— Еване.

— М?

Я на мить замовкла, підбираючи слова.

— Якщо ми й далі будемо сперечатися через кожну дрібницю...

Він ледь усміхнувся.

— ...то далеко не зайдемо.

Я кивнула.

— Саме це я й хотіла сказати.

Кілька секунд ми мовчали. Потім Еван раптом зупинився й простягнув мені руку.

— Пропоную укласти перемир'я.

Я скептично звела брову.

— Перемир'я?

— Хоча б тимчасове.

Я схрестила руки на грудях.

— І які умови?

— Перше: ніяких «я ж казав» після кожної помилки.

Я ледь усміхнулася.

— Гарний початок.

— Друге: якщо в когось з'являється ідея, другий спочатку вислуховує її до кінця, а вже потім критикує.

— Це правило мені подобається.

— І третє...

Він на мить замовк, а потім кивнув у бік бібліотеки, яка ще виднілася наприкінці вулиці.

— Щойно відчуємо, що знову починаємо сперечатися, згадуємо сьогоднішній день.

Я теж мимоволі озирнулася на будівлю бібліотеки. У голові відразу спливла цифра — двадцять восьма команда. Одного цього спогаду було достатньо, щоб зрозуміти: повторювати таку помилку мені зовсім не хотілося. Я перевела погляд на Евана й, не вагаючись більше ні секунди, простягнула йому руку.