3.3

Я ще раз глянула на годинник. Минуло вже понад десять хвилин. Для звичайної прогулянки це майже нічого. Але для квесту, де кожна хвилина могла вплинути на результат, це здавалося цілою вічністю.

Я повільно озирнулася навколо. Зала майже спорожніла. Біля виходу лише дві команди поспіхом застібали рюкзаки, а волонтери вже прибирали зі столів порожні коробки й складали їх одна на одну. Атмосфера старту, яка ще кілька хвилин тому вирувала навколо, майже зникла. Саме в цю мить поруч почувся голос Евана.

— Добре.

Я здивовано подивилася на нього.

— Добре?

Він усміхнувся й засунув руки в кишені.

— Думаю, ми вже достатньо часу витратили на суперечки. Якщо й далі будемо доводити, хто з нас правий, то ризикуємо програти ще до того, як знайдемо першу підказку.

Я нічого не відповіла. Він зробив крок ближче.

— Пропоную компроміс.

Я насторожено схрестила руки.

— Який саме?

— Спочатку перевіряємо мою версію. Їдемо до бібліотеки. Якщо там нічого не знайдемо, одразу повертаємося до твоїх варіантів і розбираємо їх один за одним.

Я задумалася. Якби все залежало тільки від мене, я б ще раз уважно перечитала загадку, відкрила карту міста, перевірила кожну деталь і лише потім вирушила в дорогу. Але одна думка вперто не виходила з голови: ми вже втратили надто багато часу. Я повільно видихнула.

— Гаразд. Поїхали до бібліотеки.

Обличчя Евана одразу осяяла задоволена усмішка.

— Оце вже схоже на справжню командну роботу.

Я поправила рюкзак на плечі й ледь усміхнулася.

— Не поспішай радіти. Це ще не означає, що я погоджуватимуся з тобою в усьому.

— Інакше було б навіть нудно, — підморгнув він.

Я лише похитала головою.

Ми майже одночасно рушили до виходу.

Щойно двері молодіжного центру зачинилися за нашими спинами, в обличчя вдарило гаряче липневе повітря. Здавалося, сонце вирішило випробувати всіх учасників ще до початку першого завдання.

Я мимоволі примружилася.

На площі вже майже нікого не залишилося. Лише вдалині кілька учасників у брендованих футболках швидко проїхали повз на велосипедах і зникли за поворотом. Еван простежив за ними поглядом.

— Бачиш? Уже далеко втекли.

Я мовчки кивнула. Бачила. І саме це дратувало мене найбільше. Поки ми сперечалися, інші команди вже встигли вирватися вперед.

— Ходімо, — сказала я. — Треба надолужувати.

Ми швидким кроком рушили в бік центральної міської бібліотеки. Перші кілька хвилин майже не розмовляли. Я знову й знову прокручувала в голові текст загадки, намагаючись знайти в ньому бодай одну деталь, яку могла пропустити.

Еван, здається, зовсім не переймався. Він ішов легко, з цікавістю розглядаючи місто. Час від часу вітався з кимось із перехожих, кивав знайомим, ненадовго затримував погляд на вуличних музикантах або звертав увагу на дрібниці, яких я навіть не помічала. Раптом він звернув у вузький провулок між старими будинками.

— Нам сюди, — кинув через плече.

Я зупинилася.

— Ти впевнений?

Еван озирнувся й усміхнувся.

— Абсолютно. Це короткий шлях. За кілька хвилин будемо біля бібліотеки.

Я ще раз глянула на вузький провулок. Він був майже порожній, затінений старими кам'яними будинками, і здавався зовсім не схожим на жваві вулиці, якими ми щойно йшли. Після короткої паузи я все ж відкинула сумніви й рушила слідом за Еваном.

На диво, цього разу Еван справді мав рацію. Минуло лише кілька хвилин, і ми вже стояли перед старою будівлею міської бібліотеки. Я підняла погляд на світлий кам'яний фасад, великі аркові вікна й широкі сходи, що вели до головного входу. І раптом у пам'яті сплив останній рядок загадки.

— «...Порахуй кам'яні сходинки біля головного входу», — тихо прочитала я.

Еван усміхнувся.

— Тоді не гаймо часу.

Ми швидко піднялися до сходів.

— Один... два... три... — почала рахувати я, уважно дивлячись під ноги.

— ...сімнадцять... вісімнадцять... дев'ятнадцять, — закінчив Еван.

Я завмерла. Дев'ятнадцять. Саме стільки сходинок і виявилося. Повільно озирнувшись, я уважно оглянула вхід до бібліотеки й майже одразу помітила те, що більшість людей, напевно, просто пройшли б повз. Праворуч від дверей, на рівні очей, була непомітно закріплена невелика металева табличка з емблемою квесту, а під нею — акуратно надрукований QR-код.

— Знайшли, — не стримавши усмішки, сказала я.

Еван уже діставав телефон.

— Ну ось, — кинув він, відкриваючи камеру. — Твоя уважність теж знадобилася.

За кілька секунд телефон тихо подав сигнал. На екрані з'явилося повідомлення:

«Вітаємо! Команда №17 успішно завершила перший етап. Прямуйте до волонтера біля входу для фіксації результату.»