3.2

Я ще раз дістала аркуш із конверта й повільно розгладила його долонею. Не знаю чому, але мені завжди здавалося, що загадки не терплять поспіху. Вони люблять уважних людей, які помічають те, повз що інші проходять, навіть не задумавшись. Кожне слово в них має свою вагу, кожна фраза може виявитися підказкою, а випадкових деталей просто не існує. Я ще раз уважно пробіглася очима по тексту, ніби намагалася побачити між рядків щось, що спочатку вислизнуло від мене, а тоді почала міркувати вголос:

— «Я не найстаріший у місті, але пам'ятаю більше за всіх...» Добре... Це може бути бібліотека. Або музей. Можливо, навіть міський архів...

— Бібліотека, — одразу сказав Еван.

Я підняла на нього очі.

— Ти так швидко вирішив?

Він упевнено кивнув.

— А хіба ні? «У мені живуть тисячі історій». Це ж книги. Усе сходиться.

— Не зовсім.

— Чому?

— Бо загадка не закінчується на цьому реченні.

Я постукала пальцем по аркушу.

— Тут написано: «Люди приходять до мене за відповідями, але забирають із собою ще більше запитань». Це може стосуватися не лише бібліотеки.

Еван на мить замислився.

— Гаразд. Які ще варіанти?

— Музей. Архів. Можливо, навіть якась історична будівля.

Він скептично примружився.

— В архів люди точно не ходять просто так.

— Але дослідники ходять.

— Так, але їх небагато.

— У загадках не завжди говорять буквально.

Еван усміхнувся.

— Знаєш, з тобою навіть звичайне речення починає звучати дуже складно.

Я не звернула уваги на його жарт. Знову перечитала текст.

— Ні... Треба дивитися на загадку повністю, а не виривати окремі фрази. Усе має складатися в одну картину.

Еван шумно видихнув.

— Ліє...

— Що?

— Поки ти аналізуватимеш кожне слово, половина команд уже добіжить до першої точки.

Я спокійно подивилася на нього.

— А поки ти бігтимеш за першою ж здогадкою, ми можемо опинитися зовсім в іншому кінці міста.

— Зате швидко перевіримо.

— А якщо це хибний варіант?Він усміхнувся.

— Тоді повернемося.

Я похитала головою.

— Це неефективно.

— Зате швидко.

— Не все, що швидко, — правильно.

Еван тихо засміявся.

— А не все, що правильно, — швидко.

Я на мить заплющила очі й повільно видихнула. Із усіх людей у цьому залі мені дістався саме той, хто, схоже, вважав будь-який план зайвою тратою часу.

Я знову подивилася на нього й спокійніше сказала:

— Дивись, якщо ми зараз помилимося, то втратимо набагато більше часу, ніж витратимо на кілька хвилин роздумів.

Еван невимушено знизав плечима.

— А якщо моя відповідь правильна?

— Тоді нам просто пощастить.

Він усміхнувся й заперечно похитав головою.

— Ні. Це не «пощастить». Це називається довіряти своїй інтуїції.

Я ледь усміхнулася у відповідь.

— А я більше довіряю логіці.

— Це я вже встиг зрозуміти.

Навколо нас життя вирувало.

Команди одна за одною вибігали із зали, хтось одразу застрибував на велосипед, хтось просто на ходу розгортав карту міста, а дехто вже гарячково обговорював свої перші здогадки. З різних боків долинали уривки розмов, сміх і кроки людей, які поспішали розпочати гру. 

Зала стрімко порожніла. А ми все ще стояли біля свого столу, сперечаючись над першою загадкою.

Еван злегка усміхнувся.

— Добре. Є пропозиція.

Я підняла на нього очі.

— Яка?

— Голосуємо.

Я здивовано насупилася.

— Голосуємо?

— Ага. Один голос — один варіант. Я голосую за бібліотеку.

Я сховала посмішку.

— А я голосую за те, щоб спочатку все добре обдумати.

Він тихо засміявся.

— Ліє, це не відповідь.

— Зате це найрозумніше рішення.

Еван похитав головою й кілька секунд уважно дивився на мене. Потім його усмішка стала трохи м'якшою.

— Знаєш... мені здається, я вже зрозумів, у чому твоя проблема.

Я насторожено схрестила руки.

— І в чому ж?

Він відповів не одразу.