Розділ 3. Перше випробування

У залі миттєво запанувала тиша. Здавалося, навіть ті, хто ще хвилину тому голосно сміявся, жартував із друзями чи обговорював майбутній квест, тепер затамували подих.

Я міцніше стиснула свій блокнот. Ось і все. Те, що ще кілька днів тому здавалося просто цікавим дописом у соцмережах, тепер стало реальністю.

Організатор підійшов до довгого столу, що стояв поруч, і взяв до рук невелику чорну коробку. Він трохи підняв її, щоб усі могли добре роздивитися.

— У кожній із таких коробок знаходиться конверт із вашим першим завданням, — промовив він. — Усі команди отримають різні загадки. Не дивуйтеся, якщо вони будуть зовсім несхожими одна на одну. Але кожна з них приведе вас до однієї й тієї самої першої контрольної точки.

Позаду мене хтось тихо присвиснув.

— Це вже цікаво...

Організатор усміхнувся й продовжив:

— Для виконання завдань ви можете користуватися картою міста, громадським транспортом, велосипедами або пересуватися пішки. Обирайте будь-який спосіб, який вважаєте найкращим.

Він зробив коротку паузу.

— Але пам'ятайте: допомагати іншим командам, обмінюватися підказками або навмисно заважати суперникам суворо заборонено. Ми хочемо чесної гри для всіх.

Після цих слів волонтери взяли коробки й почали швидко розносити їх між командами.

Навколо одразу пожвавилося.

Хтось нетерпляче простягав руки ще до того, як волонтер підходив ближче. Інші не витримували й відкривали свої конверти просто на місці, гарячково читаючи перші рядки. Десь лунав схвильований сміх, десь — здивовані вигуки, а кілька команд уже схилилися над загадками, тихо обговорюючи свої перші здогадки.

Я мимоволі ковтнула. Хвилювання повернулося з новою силою.

За кілька секунд волонтерка підійшла й до нас. Вона обережно поставила чорну коробку на невеликий столик поруч. На її кришці білими літерами було надруковано лише кілька слів:

Команда №17. Етап 1.

Я переглянулася з Еваном.

Я вже простягнула руку до коробки, але Еван випередив мене. Він легко підхопив її зі столу, покрутив у руках і з усмішкою подивився на мене.

— Ну що, відкриваємо?

— Зачекай.

Він здивовано звів брови.

— Що сталося?

— Не поспішай. Давай спочатку уважно її оглянемо.

Еван усміхнувся ще ширше.

— Ліє... це ж просто коробка.

Я схрестила руки на грудях.

— Саме через слово «просто» люди найчастіше пропускають найважливіші деталі.

Не чекаючи його відповіді, я обережно забрала коробку з рук Евана й почала уважно її оглядати. Спочатку роздивилася кришку, потім бокові сторони, а тоді перевернула її. Майже одразу в очі впав невеликий напис, надрукований дрібним шрифтом. Я мовчки перечитала його ще раз, щоб переконатися, що нічого не переплутала, після чого простягнула коробку Еванові й мовчки вказала пальцем на нижній край.

— Подивись

Він нахилився ближче й кілька секунд мовчки читав.

«Відкрийте конверт лише після сигналу ведучого.»

Еван тихо видихнув.

— Ого...

Він потер долонею потилицю й винувато всміхнувся.

— Гаразд. Визнаю. Якби не ти, я б уже відкрив її.

— Саме тому іноді варто не поспішати.

Він коротко кивнув.

— Добре... Один-нуль на твою користь.

— Це не змагання.

Еван лукаво примружився. Я лише похитала головою, але усмішка все одно з'явилася сама собою.

Принаймні один із нас уважно дивився на деталі. А другий... вчасно визнавав свої помилки.

За кілька хвилин чорні коробки вже стояли перед кожною командою.

Організатор ще раз уважно оглянув зал, ніби переконуючись, що всі готові до старту.

— Якщо всі отримали свої завдання... тоді починаємо.

У залі знову запанувала тиша.

— Три...

Серце почало битися трохи швидше.

— Два...

Я міцніше стиснула коробку.

— Один...

Організатор широко усміхнувся.

— Старт!

У ту ж мить навколо залунало шурхотіння паперу.

Десятки команд одночасно відкривали свої конверти, хтось одразу почав читати вголос, десь пролунали здивовані вигуки, а хтось уже гарячково обговорював перші здогадки.

Я швидко дістала зі нашого конверта акуратно складений аркуш. Розгорнула його. 

Посередині великими літерами була надрукована загадка:

«Я не найстаріший у місті, але пам'ятаю більше за всіх. У мені живуть тисячі історій. Люди приходять до мене за відповідями, але забирають із собою ще більше запитань. Знайди мене. А щоб переконатися, що ти прийшов правильно, порахуй кам'яні сходинки біля головного входу.»