2.4

Наша суперечка могла б тривати ще довго. Здавалося, кожна моя фраза знаходила в нього свою відповідь, а кожен його аргумент викликав у мене бажання негайно заперечити.

Але саме в цей момент динаміки над головою тихо затріщали. Мікрофон коротко зашипів, і по всій залі пролунав знайомий голос організаторки:

— Просимо всіх учасників зайняти свої місця. За кілька хвилин ми розпочнемо офіційний інструктаж. Будь ласка, уважно слухайте, адже частина правил діятиме протягом усього квесту.

Навколо майже миттєво стихли розмови.

Люди почали підтягуватися ближче до сцени, займаючи вільні місця. Хтось ще допивав каву, хтось поспіхом ховав телефон до кишені, а дехто вже жартував із новими напарниками.

Еван кивнув у бік сцени.

— Ну що, схоже, зараз дізнаємося, у що нас щойно втягнули.

Я ледь усміхнулася.

— Нарешті.

— Ти так сказала, ніби чекала цього найбільше.

— Так і є.

— А я думав, ти зараз скажеш: «Нарешті все буде за планом».

Я пирхнула.

— Не провокуй.

— Навіть не думав.

Ми стали поруч з іншими командами.

Попереду вже стояв чоловік років сорока у темно-синій брендованій футболці з логотипом квесту. Він дочекався, поки в залі остаточно запанує тиша, і взяв до рук мікрофон.

— Дякую всім за увагу, — почав він. — Перш ніж ми дамо старт нашій літній пригоді, хочу попросити вас дуже уважно вислухати правила. Деякі з них здаватимуться дрібницями, але саме вони можуть вирішити долю вашої команди на будь-якому етапі.

Я одразу відкрила рюкзак, дістала свій невеликий блокнот і чорну гелеву ручку, після чого швидко перегорнула кілька сторінок до чистого аркуша. Краєм ока помітила, що Еван уважно спостерігає за моїми діями. На його обличчі знову з'явилася та сама ледь помітна усмішка, уже здогадувався, що саме я зараз робитиму.

— Тільки не кажи, що ти ще й конспект зараз писатимеш.

Я здивовано глянула на нього.

— А що в цьому дивного?

— Та нічого, — засміявся він. — Просто я востаннє бачив таку підготовку хіба що перед іспитами.

Я клацнула ручкою.

— Якщо тут скажуть щось важливе, я не хочу покладатися лише на пам'ять.

Еван усміхнувся.

— А я хочу.

— Серйозно? А якщо щось забудеш?

Він безтурботно знизав плечима.

— Значить, спитаю тебе.

Я кілька секунд мовчки дивилася на нього.

— Тобто ти вже вирішив, що відповідальною за нашу команду буду я?

Він ледь усміхнувся.

— Ні. Просто в мене є відчуття, що ти все одно запишеш абсолютно все.

Я закотила очі, але не змогла стримати усмішку.

— Можливо.

— От бачиш. А я казав, що в нас чудовий розподіл обов'язків.

Я тихо похитала головою.

Організатор дочекався, поки в залі знову запанує тиша, і продовжив:

— Отже, тепер кілька найважливіших правил, які діятимуть протягом усього квесту.

Він зробив кілька кроків сценою, переводячи погляд із однієї команди на іншу.

— Перше. Кожна команда складається рівно з двох учасників. Це незмінний формат для всіх етапів.

Я швидко записала це в блокнот.

— Друге. Усі завдання виконуються виключно разом. Якщо один із напарників не з'явиться на етап або відмовиться від участі, команда не зможе продовжити проходження цього випробування.

По залі одразу прокотився тихий гул. Хтось здивовано переглянувся зі своїм напарником, хтось тихо пожартував, а дехто вже почав щось обговорювати пошепки. Я лише міцніше стиснула ручку.

Організатор дочекався, поки шум трохи стихне, і продовжив:

— І, нарешті, останнє. Найважливіше правило всього квесту.

У залі стало так тихо, що було чути навіть легке потріскування мікрофона. Він зробив невелику паузу, ніби спеціально підігріваючи цікавість.

— Після того як команда сформована, змінювати напарника заборонено.

Не встиг він договорити, як у різних кінцях зали піднялися руки.

— А якщо сталася помилка під час розподілу?

— А якщо ми взагалі не зможемо знайти спільну мову?

— Можна обмінятися напарниками з іншою командою, якщо всі згодні?

— А якщо людина просто перестане приходити?

Організатор усміхнувся. Він терпляче дочекався, поки всі договорять, і лише тоді коротко відповів:

— Ні.

У залі одночасно пролунали десятки розчарованих зітхань. Хтось навіть тихо простогнав:

— Ну все...

Організатор ледь засміявся.

— Ми навмисно не дозволяємо змінювати склад команд. Це одна з головних ідей нашого квесту. Ви можете бути абсолютно різними людьми. Можете мати різні характери, різний досвід і різний спосіб мислення. Але саме в цьому й полягає виклик.

Він на мить замовк, даючи всім час осмислити почуте.

— Ми хочемо перевірити не лише вашу уважність, логіку чи швидкість. Ми хочемо побачити, чи зможете ви навчитися довіряти одне одному, знаходити компроміси й працювати як справжня команда. Іноді саме це виявляється найскладнішим випробуванням.

Я повільно повернула голову до Евана. Наче відчувши мій погляд, він одразу подивився у відповідь. Кілька секунд ми просто мовчки дивилися одне на одного, ніби кожен намагався зрозуміти, про що думає інший. Потім на його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка — спокійна, трохи хитра й така невимушена, ніби вся ця ситуація його не лякала, а лише ще більше зацікавлювала.

— Ну що... — тихо сказав він. — Схоже, ми приречені терпіти одне одного.

Я тихо видихнула.

— Звучить не надто оптимістично.

— Зате реально, — безтурботно відповів він.

Я не стримала усмішки, але вона затрималася на моєму обличчі лише на мить. Уже за секунду я знову стала серйозною. Як би мені не хотілося все проаналізувати чи знайти спосіб щось змінити, це вже не мало жодного значення. Рішення було прийняте. Я не обирала собі напарника, так само як і він не обирав мене. Але відтепер ми були командою. Не на одне завдання і навіть не на один день. Найближчі кілька тижнів нам доведеться разом шукати підказки, розгадувати загадки, ухвалювати непрості рішення й навчитися довіряти одне одному. Подобається нам це чи ні.