2.3

Кілька секунд ми просто стояли один навпроти одного. Тепер уже офіційні напарники. І, судячи з усього, жоден із нас не знав, із чого почати знайомство.

Я ніяково поправила лямку рюкзака.

«Ну ж бо, Ліє, — подумки сказала собі. — Якщо мовчатимете обоє, це буде дуже дивно, треба починати говорити»

Я першою порушила тишу.

— Привіт. Я Лія.

Хлопець одразу усміхнувся — легко й невимушено, ніби для нього знайомитися з новими людьми було звичною справою.

Він простягнув мені руку.

— Еван.

Я відповіла на рукостискання. Його долоня була теплою, а потиск — упевненим, але без показної сили.

— Приємно познайомитися, — сказав він.

— Мені теж.

Ми відпустили руки. І... знову запала тиша. 

Я почувалася трохи ніяково. У голові одна за одною з'являлися теми для розмови, але кожна з них здавалася недоречною. Запитати про погоду — надто банально. Про вік — якось дивно для першої хвилини знайомства. Залишалося лише те, що нас об'єднувало найбільше. Квест. З нього й варто було почати.

— Слухай, — нарешті озвалася я. — Ти вже брав участь у чомусь подібному?

Еван похитав головою.

— Ні. Це взагалі мій перший такий квест.

— Серйозно?

— Ага.

Він усміхнувся ще ширше.

— Якщо чесно, я навіть не читав правила до кінця.

Я здивовано подивилася на нього.

— Як це — не читав?

— Ну... — він винувато розвів руками. — Пробігся очима, побачив слово «пригоди», головний приз і подумав: «Чому б і ні?»

Я мимоволі засміялася.

— А я, здається, перечитала їх разів п'ять.

— Уже здогадався, — усміхнувся він.

— По мені так видно?

— Трохи.

Він усміхнувся так щиро, що я навіть не образилася.

— Не хвилюйся, — сказав Еван. — Якось розберемося. Будемо імпровізувати по ходу.

Я скептично підняла брову.

— По ходу? — перепитала, не приховуючи здивування.

Еван кивнув так, ніби сказав щось абсолютно очевидне.

— Ну так. Навіщо витрачати купу часу на планування, якщо все одно все піде не так?

Я кілька секунд мовчки дивилася на нього.

— Тому що хороша команда має мати план.

— Має, — легко погодився він. — Але життя дуже любить ці плани ламати. І зазвичай робить це вже в перші п'ять хвилин.

Я схрестила руки на грудях.

— Це не означає, що до справ потрібно ставитися без підготовки.

— А це не означає, що варто переживати через кожну дрібницю.

Його голос залишався спокійним і невимушеним. Він говорив так, ніби ми не сперечалися, а просто обмінювалися думками за чашкою кави. Здавалося, його взагалі неможливо вивести з рівноваги.

Я ж відчула, як пальці самі потягнулися до срібної каблучки на безіменному пальці. Ледь помітно почала крутити її, навіть не усвідомлюючи цього.

«Ну чудово...»

Схоже, це партнерство буде набагато цікавішим... і значно складнішим, ніж я могла уявити.

Еван випадково ковзнув поглядом по моїй руці, помітив каблучку й усміхнувся кутиком губ, ніби вже зрозумів, що ця маленька звичка видає моє хвилювання краще за будь-які слова.

— До речі...

Він трохи нахилив голову.

— Тільки не кажи, що ти з тих людей, які приїжджають в аеропорт за чотири години до вильоту.

Я пихнула.

— За три.

Він тихо засміявся.

— Ого. Я майже вгадав.

— Зате мені не доводиться бігти через увесь термінал, коли вже оголосили останню посадку.

— Справедливо.

Він усміхнувся ще ширше.

— Хоча, якщо чесно...

Я вже відчула, що зараз почую щось цікаве.

— Одного разу я прибіг до виходу буквально за дві хвилини до закриття посадки.

Я широко розплющила очі.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

— І тебе це не налякало?

Він лише безтурботно знизав плечима.

— Ні. Зате адреналін був неймовірний.

Я повільно похитала головою.

— Це звучить не як пригода, а як безвідповідальність.

— А мені подобається думати, що це талант усе встигати в останній момент.

Я ледь стримала усмішку.

— Дуже сумнівний талант.