2.2

Поступово гул у залі почав стихати.

Розмови ставали тихішими, люди поверталися до сцени, а за кілька секунд у приміщенні запанувала майже повна тиша.

На невелику сцену впевнено вийшла жінка в брендованій футболці квесту. Вона усміхнулася, взяла мікрофон і дочекалася, поки всі звернуть на неї увагу.

— Доброго ранку всім! — її голос легко рознісся залою. — Ми неймовірно раді бачити стільки людей, які вирішили провести це літо не вдома на дивані, а в пригодах.

Залу накрила хвиля оплесків. Я теж почала плескати, відчуваючи, як усередині знову прокидається приємне хвилювання.

Коли оплески стихли, організаторка коротко розповіла про формат квесту. Кожен етап проходитиме в різній частині міста, завдання будуть абсолютно несхожими одне на одне, а оцінюватимуть учасників не лише за швидкістю, а й за уважністю, логічним мисленням, креативністю та, найголовніше, умінням працювати разом.

Я слухала дуже уважно.

Сама того не помічаючи, почала повільно крутити срібну каблучку на безіменному пальці. Моя стара звичка знову дала про себе знати.

— І ще один важливий момент, — продовжила жінка, перегорнувши сторінку своїх нотаток. — Ми отримали набагато більше індивідуальних заявок, ніж очікували.

У залі хтось зацікавлено перешіптувався. Я теж насторожилася.

— Тому сьогодні частину учасників ми випадковим чином об'єднаємо в команди по двоє.

Я здивовано кліпнула.

Що?

Я швидко пригадала лист від організаторів. Ніби нічого подібного там не було. Або можливо, я настільки захопилася інформацією про квест, що просто пропустила цей пункт.

Поруч теж почулися здивовані голоси. Хтось радісно вигукнув: «Клас!», а хтось, навпаки, тихо простогнав.

Я подумки належала до другої категорії. Не тому, що не хотіла працювати з кимось. Просто мені завжди було трохи складно знаходити спільну мову з новими людьми.

Організаторка знову взяла слово.

— За кілька хвилин ми почнемо викликати вас по черзі. Кожен отримає картку зі своєю командою та номером напарника. Саме з цією людиною ви проходитимете всі етапи квесту.

Схоже, найбільшою загадкою цього дня для мене стануть зовсім не завдання квесту. А людина, з якою мені доведеться пройти його до кінця.

Незабаром на сцену повернулася організаторка з довгим списком у руках.

У залі одразу знову тихіше. Усі чекали.

— Зараз ми будемо називати прізвища, — сказала вона. — Після того як почуєте своє ім'я, підійдіть до столу, отримайте конверт і прямуйте до місця зустрічі, зазначеного всередині. Саме там ви познайомитеся зі своїм напарником.

У залі знову прокотилася хвиля схвильованих голосів. Хтось жартував, що сподівається отримати «нормальну людину». Хтось навпаки казав, що головне — аби напарник умів думати. Декілька учасників уже встигли домовитися, що після знайомства одразу підуть разом за кавою.

Мені було не до жартів.

Організаторка почала називати прізвища.

Одне за одним учасники виходили вперед, забирали свої конверти й одразу ж розходилися в різні боки зали. Хтось майже відразу знаходив свого напарника, лунав сміх, рукостискання, знайомства. Інші розгублено крутили головою, намагаючись зрозуміти, куди йти далі.

Я проводжала їх поглядом і ловила себе на тому, що хвилююся дедалі більше. Мимоволі знову почала крутити каблучку.

— Лія Мороз!

Почувши своє ім'я, я ледь здригнулася. Швидко видихнула й підійшла до столу.

Цього разу там сиділа інша волонтерка — темноволоса дівчина в окулярах, яка привітно всміхнулася, щойно я зупинилася навпроти.

— Доброго дня. Лія Мороз?

— Так.

Вона швидко переглянула список, поставила позначку навпроти мого прізвища й дістала зі стопки синій конверт.

— Команда номер сімнадцять, — сказала вона, простягаючи його мені. — Ваш напарник уже мав отримати такий самий конверт. Усередині є схема із позначеним місцем зустрічі.

Я взяла конверт який чомусь у той момент здався мені важчим, ніж мав би.

— Дякую.

— Успіхів вам, — усміхнулася волонтерка. — Сподіваюся, ви добре спрацюєтеся.

— Я теж на це сподіваюся, — відповіла я, хоча сама ще не була в цьому впевнена.

Відійшовши трохи вбік, я відкрила конверт. 

Усередині лежала щільна картка з великим чорним числом 17 і невелика схема Молодіжного центру. Червоним кружечком було позначене місце, де мала зустрітися наша команда.

Я ще раз уважно подивилася на карту, щоб нічого не переплутати. Потім глибоко вдихнула, поправила рюкзак на плечі й рушила до позначеної локації.

Біля позначеного місця вже хтось чекав.

Високий хлопець стояв, спершись плечем об стіну, і ліниво крутив між пальцями картку учасника. Темно-каштанове волосся було трохи скуйовджене, ніби він лише кілька разів провів по ньому рукою замість того, щоб нормально зачесатися. На лівому зап'ясті поблискував металевий годинник, а на обличчі читався спокій, ніби все, що відбувалося навколо, його зовсім не хвилювало.