Розділ 2. Незнайомець

Суботній ранок зустрів мене яскравим сонцем, яке без жодного сорому пробивалося крізь штори й світило просто в очі.

Я ще навіть не встигла почути будильник, а вже лежала з відкритими очима, дивлячись у стелю. І це було дивно.

Зазвичай щоранку між мною й будильником відбувалася маленька битва. Він наполегливо дзвонив, а я переконувала себе, що ще п'ять хвилин нічого не змінять.

Сьогодні все було інакше. Сон зник сам. Натомість його місце зайняло приємне хвилювання.

Я сіла на ліжку, потягнулася й одразу згадала, який сьогодні день.

Квест.

Від цієї думки на обличчі сама собою з'явилася усмішка.

На стільці біля шафи ще з вечора акуратно лежав одяг. Світлі джинсові шорти, біла футболка, улюблені білі кеди, у яких можна було без проблем проходити цілий день. Так, я підготувалася ще ввечері. Бо мені так було спокійніше. І ні, це зовсім не означало, що я хвилювалася...

Хоча кого я намагаюся обдурити?

Звісно, хвилювалася. І ще як.

Я пішла на кухню, увімкнула кавоварку й за кілька хвилин уже тримала в руках велику чашку кави з карамельним сиропом. Мій незмінний ранковий ритуал.

Поки квартира повільно наповнювалася знайомим ароматом кави, я відкрила телефон і ще раз перечитала лист від організаторів.

«Реєстрація учасників відбудеться в Молодіжному центрі міста з 10:00 до 11:00. Просимо мати при собі документ, що посвідчує особу.»

Я машинально кивнула сама собі.

Документ лежав у рюкзаку ще з учора. Поруч уже чекали пляшка води, фотоапарат, блокнот, ручка, павербанк і навіть легкий дощовик, який я поклала «про всяк випадок», хоча прогноз обіцяв сонячну погоду. Знаючи себе, я не любила залишати місце для неприємних сюрпризів. Краще взяти щось зайве, ніж потім шкодувати, що цього не зробила. Типова я.

До Молодіжного центру я прийшла майже за двадцять хвилин до початку реєстрації. І була абсолютно впевнена, що цього більш ніж достатньо.

Як же я помилялася.

Запізнилася я не за часом. А за кількістю людей.

Перед входом уже зібрався цілий натовп. Черга тягнулася майже до тротуару, і, схоже, щохвилини ставала ще довшою. Навколо панував приємний галас: хтось сміявся, хтось жваво обговорював майбутні випробування, а дехто вже знайомився зі своїми напарниками.

Біля великого банера з написом «Міський квест» безперервно фотографувалися учасники. Одні робили селфі, інші просили друзів зробити кілька кадрів «для пам'яті», а поруч кілька хлопців уже жартували, що після перемоги повернуться сюди з головним призом.

Я мимоволі усміхнулася.

У повітрі відчувалося якесь особливе передчуття. Ніби всі ці люди прийшли сюди не просто заради гри, а заради історії і пригод, які потім ще довго згадуватимуть.

Я неквапливо зайшла всередину й почала розглядатися. Приміщення Молодіжного центру сьогодні було майже невпізнанним. На стінах висіли великі карти міста, вкриті кольоровими позначками та нитками, що з'єднували різні локації. Посеред зали стояли інформаційні стенди, а біля сцени метушилися волонтери в яскравих футболках із логотипом квесту. Вони щось переносили, перевіряли списки, відповідали на запитання учасників і постійно усміхалися, хоча роботи в них було хоч відбавляй.

За довгими столами сиділи організатори. Вони швидко перевіряли документи, видавали бейджі, друковані буклети й пояснювали правила тим, хто ставив додаткові запитання.

Усе виглядало напрочуд професійно. Жодного хаосу чи зайвої метушні — кожен був зайнятий своєю справою й чітко знав, що має робити. Навіть попри велику кількість учасників, реєстрація проходила швидко й злагоджено.

Черга рухалася повільно, але без затримок. З кожною хвилиною до столу реєстрації залишалося все менше людей, а хвилювання всередині чомусь ставало дедалі сильнішим.

Нарешті настала моя черга. Я зробила крок уперед й інстинктивно міцніше стиснула лямку рюкзака.

За столом сиділа усміхнена дівчина приблизно мого віку в блакитній футболці з логотипом квесту. Перед нею стояв планшет, лежали стоси бейджів і кілька папок із документами.

Піднявши на мене погляд, вона привітно усміхнулася.

— Доброго ранку! Назвіть, будь ласка, ваше прізвище.

— Мороз. Лія Мороз.

Волонтерка швидко провела пальцем по екрану планшета.

— Зараз... одну хвилинку...

Я мовчки чекала, спостерігаючи, як її погляд ковзає списком учасників.

Чомусь саме в цей момент у голову полізли абсолютно безглузді думки.

«А раптом моєї заявки немає?»

«Може, я випадково натиснула не ту кнопку?»

«Або реєстрація взагалі не пройшла?»

Я вже вкотре переконалася, що моя фантазія чудово вміє вигадувати проблеми там, де їх немає.

— Є! — усміхнулася дівчина. — Знайшла. Ваша заявка успішно підтверджена.

Я майже непомітно видихнула. Напруга, яка накопичилася за останні кілька секунд, одразу відступила.