1.5

Тієї ночі заснути виявилося набагато складніше, ніж я очікувала.

Я вже давно вимкнула світло, поклала телефон екраном донизу на тумбочку й заплющила очі. Але замість того, щоб поступово провалитися в сон, я знову й знову поверталася думками до одного й того самого.

«Міський квест.»

Здавалося, цей напис буквально застряг у мене в голові.

Я перевернулася на інший бік, спробувала думати про щось інше, навіть почала подумки складати список справ на завтра. Не допомогло.

Уява вже жила власим життям.

Я бачила вузькі старі вулички, залиті ранковим сонцем. Кам'яні дворики, заховані від очей туристів. Пожовклі карти, загадкові записки, шифри, які потрібно розгадати, і підказки, що ведуть від однієї локації до іншої.

Я уявляла, як знаходжу місця, повз які проходила десятки разів, навіть не підозрюючи, що вони можуть приховувати цікаві історії або маленькі таємниці.

І що довше я про це думала, то сильніше мені хотілося спробувати.

— Ліє, ти ще не спиш? — почувся мамин голос із коридору.

Я повернула голову до дверей.

— Майже. Просто не можу заснути.

Мама тихенько прочинила двері й зазирнула до кімнати. Побачивши, що я лежу з відкритими очима й задумливо дивлюся в стелю, вона усміхнулася.

— Знову про щось думаєш?

Я тихо видихнула.

— Якщо чесно... так.

Вона зайшла до кімнати й сперлася плечем об одвірок.

— Розповідай.

Я взяла телефон із тумбочки, швидко знайшла той самий допис і простягнула його мамі.

— Сьогодні всі тільки про це й говорять. У місті влаштовують великий квест.

Мама уважно переглянула постер і кивнула.

— А, цей. Я теж бачила. Навіть у нас на роботі його обговорювали.

Вона повернула мені телефон.

— Виглядає цікаво.

Я кілька секунд мовчала, крутячи в пальцях каблучку.

— Як думаєш... мені варто взяти участь?

Мама здивовано підняла брови.

— А чому ти взагалі сумніваєшся?

— Не знаю... — чесно зізналася я. — Раптом завдання виявляться занадто складними? Або я просто не впораюся.

Мама тихо засміялася.

— Ліє, дай-но я дещо уточню.

Вона почала загинати пальці.

— Ти любиш детективи?

— Люблю.

— Любиш розгадувати загадки?

— Дуже.

— Обожнюєш фотографувати місто й знаєш його краще, ніж більшість екскурсоводів.

Я мимоволі усміхнулася.

— Це вже перебільшення.

— Не перебільшення, — усміхнулася мама. — І ще ти можеш годинами ходити незнайомими вуличками тільки тому, що тобі стало цікаво, куди вони ведуть.

Я нічого не відповіла. Бо вона мала рацію.

— То що саме тебе зупиняє? — м'яко запитала мама.

Я замислилася. Якщо чесно, мама мала рацію.

Мене не лякали загадки, складні маршрути чи незнайомі місця. Навпаки, саме вони найбільше й приваблювали.

То чому я досі вагалася?

Відповідь прийшла сама собою.

Я боялася не квесту. Я боялася зробити щось незвичне.

Усе моє літо вже давно було розписане мало не по днях. Робота, вечірні прогулянки, велосипед, книжки, фотографії... Мені подобався цей план. Він був зрозумілим, передбачуваним і безпечним.

А квест міг змінити все. Невідомість завжди трохи лякала мене.

Мама ніби прочитала мої думки.

— Знаєш, — тихо сказала вона, усміхаючись, — найкращі спогади дуже рідко народжуються за планом. Іноді достатньо просто одного запитання: «А що, як спробувати?»

Я мовчки кивнула.

Вона побажала мені доброї ночі, легенько торкнулася моєї руки й вийшла з кімнати, тихо зачинивши за собою двері.

Знову настала тиша.

Я ще кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю. А потім раптом сіла. Ніби всередині щось клацнуло.

Я схопила телефон, відкрила сторінку квесту й затримала погляд на великій синій кнопці.

«Подати заявку».

Серце чомусь почало битися швидше. Я усміхнулася сама до себе.

— Якщо вже це літо має запам'ятатися... нехай воно почнеться з чогось несподіваного, — тихо прошепотіла я.

Палець торкнувся екрана.

Анкета відкрилася майже миттєво.

Ім'я.

Прізвище.

Вік.

Номер телефону.

Електронна пошта.