1.4

Я повільно перегорнула допис нижче.

Наступний рядок одразу привернув мою увагу. Організатори ніби спеціально виділили його найбільшим шрифтом, щоб ніхто не зміг пройти повз.

«Головний приз — 100 000 гривень та подорож на двох до будь-якої країни Європи.»

Я завмерла. Погляд кілька секунд був прикутий до екрана.

Сто тисяч гривень.

Я перечитала ще раз, ніби очі могли мене обманювати. Потім ще раз.

Сума здавалася настільки великою, що це більше нагадувало рекламу якогось телевізійного шоу, ніж міський квест.

Майже автоматично я відкрила коментарі. Їх було вже кілька сотень, і нові з'являлися буквально щосекунди. 

«Це взагалі реально?»

«Я вже зареєструвався!»

«Хто шукає напарника?»

«Нарешті в нашому місті відбувається щось настільки круте!»

«Подорож на двох? Все, тепер терміново треба знайти людину, яка витримає мене ціле літо.»

Я тихо засміялася. Коментарі були такими живими, що хотілося читати їх далі.

Хтось уже збирав команду, хтось будував теорії про майбутні випробування, а дехто жартував, що готовий стати напарником будь-кому заради подорожі.

Люди дивовижні.

Варто лише згадати слово «подорож» чи «грошовий приз», і в їхніх очах одразу з'являється той самий блиск.

Світ раптом стає ближчим. Ніби всі кордони існують лише доти, доки ти не наважишся зробити перший крок.

Чомусь цього разу мене зацікавив уже не головний приз.

Мене зачепила сама ідея. Можливість побачити знайоме місто зовсім по-новому.

Приховані місця, про які знають лише одиниці. Локації, повз які можна проходити десятки разів і навіть не здогадуватися, що вони приховують свою маленьку історію.

Схоже, організатори квесту чудово знали, як зацікавити таких людей, як я.

_____

Я ще раз уважно переглянула допис, цього разу вже не звертаючи уваги на яскраві заголовки.

Мене цікавили правила.

Організаторами були кілька місцевих компаній, туристичний центр міста та молодіжна рада. Усе виглядало серйозно й добре продумано. Логотипи партнерів, офіційний сайт, детальний розклад етапів, форма реєстрації, відповіді на найпоширеніші запитання — усе було на своїх місцях.

Жодних підозрілих посилань. Жодних обіцянок, які звучали надто добре, щоб бути правдою.

Це був не черговий розіграш у соцмережах.

Квест справді мав відбутися.

Я поклала телефон на коліна й замислилася.

Сто тисяч гривень...

Ця цифра ніяк не виходила з голови.

У моїй уяві вона миттєво почала перетворюватися на можливості.

Нова професійна камера, про яку я мріяла вже більше року.

Моя стара досі справно служила мені, але останнім часом дедалі частіше вередувала. То автофокус вирішував пожити власним життям, то батарея розряджалася в найневдаліший момент. Я вже давно розуміла, що рано чи пізно доведеться її замінити.

А ще були курси фотографії.

Я стільки разів відкривала сторінку школи, читала програму навчання, дивилася роботи випускників... І щоразу закривала вкладку, переконуючи себе, що зараз не найкращий момент.

Можливо, саме через це сума призу здавалася такою нереальною.

Вона могла здійснити одразу кілька моїх маленьких мрій.

І, звісно, подорож.

Я ніколи не була за кордоном.

Жодного разу.

Не можу сказати, що мріяла про якусь конкретну країну. Мені просто хотілося одного дня прокинутися в незнайомому місті, гуляти вузькими вуличками, слухати чужу мову, фотографувати місця, які раніше бачила лише на екрані телефона, і відчути себе людиною, для якої світ став трохи більшим.

Я усміхнулася.

Можливо, справа була навіть не в грошах і не в подорожі.

Можливо, мене найбільше приваблювала сама можливість сказати собі: «А чому б не спробувати?»

Я мала дивне відчуття, що цього вечора заснути буде значно складніше, ніж зазвичай.

Цей квест уже встиг оселитися в моїх думках.