1.3

Того дня я повернулася додому вже під вечір. Сонце повільно ховалося за дахами будинків, залишаючи на стінах теплі золотисті відблиски. Після кількох годин прогулянки ноги трохи гуділи від втоми, але це була саме та приємна втома, після якої хочеться лише перевести подих і насолодитися тишею.

Я зачинила за собою двері, скинула рюкзак біля тумби в коридорі й, нарешті, позбулася кросівок.

У квартирі було тихо. Мама ще не повернулася з роботи, тому єдиними звуками були тихе цокання настінного годинника й шум автомобілів, що долинав із відчиненого вікна.

Я навіть не стала вмикати світло.

Натомість поставила чайник, дістала свою улюблену білу чашку й приготувала каву з карамельним сиропом. Так, удома я теж пила каву ввечері. Мама завжди дивувалася, як після цього я взагалі засинаю, але для мене це давно стало маленьким ритуалом.

Взявши чашку до рук, я відчинила вікно навстіж. У кімнату одразу увірвалося тепле липневе повітря, наповнене запахом нагрітого асфальту, липи й чиєїсь вечері, яку готували в сусідньому будинку.

Я всілася на широке підвіконня, підтягнула ноги до себе й зробила перший ковток.

Телефон, який лежав поруч, раптом коротко завібрував, змусивши мене здригнутися.

На екрані спалахнуло нове сповіщення.

Я навіть не потягнулася до телефону.

Швидше за все, це черговий мем від Софії, смішне відео з котами або повідомлення про знижки в магазині, повз які я все одно пройду. Останнім часом сповіщень було так багато, що я вже майже перестала звертати на них увагу.

Я зробила ще ковток кави й перевела погляд на вулицю.

Телефон завібрував знову.

За кілька секунд — ще раз. А потім ще.

Я невдоволено зітхнула й простягнула руку.

— Та що там уже сталося?.. — тихо пробурмотіла собі під ніс.

Розблокувавши екран, я на мить завмерла.

Стрічка соцмереж буквально вибухнула.

Здавалося, кожен друг, одногрупник чи знайомий поширював один і той самий допис.

«Ви це вже бачили?»

«Я точно беру участь!»

«Хто хоче зі мною в команду?»

«Це буде найкрутіша подія літа!»

Навіть ті люди, які зазвичай викладали лише фото кави, заходів сонця або своїх домашніх улюбленців, сьогодні говорили тільки про це.

Цікавість перемогла. Я відкрила один із дописів.

На весь екран одразу розгорнувся яскравий постер у жовто-блакитних кольорах. На фоні виднілися знайомі вулиці міста, компас, карта й силуети людей, які кудись бігли.

Посередині великими літерами було написано:

«МІСЬКИЙ КВЕСТ. ЛІТО, ЯКЕ ЗАПАМ'ЯТАЄТЬСЯ.»

Я машинально почала читати далі.

«Пройдіть серію незвичайних випробувань, розгадайте таємниці міста, знайдіть приховані локації, працюйте в команді та доведіть, що саме ви заслуговуєте на перемогу.»

Я машинально збільшила зображення й почала уважніше читати.

Чим далі переглядала допис, тим цікавішим він здавався.

Квест мав тривати майже все літо. Нові етапи відкриватимуться поступово, а кожне завдання проходитиме в іншій частині міста. Учасникам доведеться розгадувати загадки, шукати приховані локації, виконувати творчі випробування та працювати в команді, щоб отримати наступну підказку.

Я сама не помітила, як почала усміхатися.

Десь глибоко всередині прокинулося знайоме відчуття.

Цікавість.

Саме вона завжди змушувала мене відкривати детектив до третьої ночі, доки не дізнаюся, хто злочинець. Саме через неї я могла годинами шукати відповідь на, здавалося б, просту загадку або звернути з маршруту лише тому, що побачила старі сходи чи непримітний провулок.

Я любила головоломки. Любила моменти, коли потрібно думати, аналізувати, помічати деталі, які інші пропускають повз увагу.

І цей квест ніби був створений саме для таких людей.

Я продовжила читати.

Палець повільно ковзнув униз екрана, відкриваючи нові рядки. Я вже майже вирішила, що це просто цікава літня розвага, коли раптом натрапила на інформацію, через яку коментарі під дописом буквально вибухнули.

Саме цей рядок обговорювали найбільше.