1.2

Я завжди любила літо в нашому місті.

Не через спеку. Якщо чесно, спекотні дні — це точно не моя стихія. Уже за годину на вулиці волосся починає жити власним життям, сонце безжально пече плечі, а холодна кава закінчується швидше, ніж я встигаю дійти до центру. До того ж я з тих людей, які вже за п'ять хвилин починають шукати тінь.

Але літо я люблю зовсім не за погоду. Я люблю його за те, як змінюється місто.

Щойно настає червень, воно ніби прокидається після довгого зимового сну. Вулиці, які ще навесні здавалися тихими й трохи сонними, наповнюються людьми, сміхом і рухом. Біля кав'ярень майже неможливо знайти вільний столик, з відчинених дверей пахне свіжою випічкою, меленою кавою та ваніллю, а офіціанти ледве встигають приймати нові замовлення.

На центральній площі вже з самого ранку грають вуличні музиканти. Хтось співає сучасні хіти під гітару, хтось виконує старі українські пісні на скрипці, а поруч збираються люди, які то зупиняються лише на хвилину, то залишаються слухати цілий маленький концерт.

До вечора місто стає ще красивішим. Сонце вже не таке пекуче, повітря наповнюється приємною прохолодою, а набережна оживає. Там прогулюються закохані пари, компанії друзів сидять просто на траві, діти ганяють на самокатах, а хтось мовчки спостерігає, як останні промені сонця відбиваються у воді.

Саме в такі моменти мені найбільше подобається просто гуляти без жодної мети. Просто слухати шум міста, розглядати людей і ловити відчуття, що літо може тривати вічно.

Здавалося, що з настанням літа вдома майже ніхто не сидів. Місто жило на повну. Хтось поспішав на роботу з паперовою склянкою кави в руках, хтось неспішно гуляв із морозивом, велосипедисти безперервним потоком проїжджали велодоріжками, а діти з дзвінким сміхом бігали між фонтанами, зовсім не переймаючись тим, що за кілька хвилин будуть мокрі з ніг до голови.

У такі дні мені найбільше хотілося взяти фотоапарат, закинути на плече рюкзак і просто вийти з дому. Це був, мабуть, єдиний випадок, коли я дозволяла собі не знати, куди саме йду. І що найдивніше — саме тоді знаходила найцікавіші місця.

Одного разу я натрапила на маленький затишний дворик, де щовечора старенький дідусь грав на акордеоні. Він завжди сидів на тій самій дерев'яній лавці, заплющував очі й ніби зовсім забував, що навколо ходять люди. Його мелодії були такими теплими, що перехожі мимоволі сповільнювали крок.

Іншим разом випадково звернула не в ту вулицю й опинилася біля старого будинку, фасад якого майже повністю приховував дикий виноград. Здавалося, ніби природа вирішила потроху забрати його собі.

А ще була маленька книгарня, захована між двома високими будівлями. Якби не вузенька вивіска, я б ніколи її не помітила. Усередині пахло папером, деревом і свіжозвареною кавою, а власник завжди пам'ятав, яку книжку порадив тобі минулого разу. 

Такі місця не позначають на туристичних картах. Їх знаходять випадково. 

Ще я дуже любила дахи.

Не питайте чому. Я й сама не знаю, звідки взялася ця любов. Але варто було піднятися вище, як місто ніби ставало зовсім іншим. Зникали автомобільні затори, шум, поспіх і постійний гул. Залишалися лише червоні дахи будинків, зелені крони дерев, вузенькі вулички й сонце, яке повільно опускалося за горизонт, забарвлюючи небо у золотаво-рожеві кольори.

У такі моменти здавалося, ніби час трохи сповільнюється. І можна просто стояти, дивитися навколо й ні про що не думати.

Іноді мені навіть здавалося, що я знаю це місто краще за будь-кого. Я знала короткі проходи між будинками, затишну кав'ярню, де готували найсмачніший лате, тихий парк, у який майже ніхто не заходив, і стару лавку біля річки, де можна було сидіти годинами, слухаючи плескіт води й спостерігаючи, як вечір повільно огортає місто.