Глава 7. Вибір без вибору

Спустившись на поверх нижче, Марселін зупинилася біля потрібних дверей. Трохи повагавшись, вона тихо постукала.

— Так? — долинуло з-за дверей.

Дівчина обережно прочинила двері.

— Я знаю, вже пізно…

— Заходь.

Вона ввійшла. Сайрус сидів навпроти тераріумів і кліток. Тьмяне світло лампи ковзало по склу, вихоплюючи з напівтемряви луску й блиск очей. Усередині повільно ворушилися дрібні тварини. У руці Сайрус тримав склянку з якоюсь рідиною. Він трохи відпив, потім неквапливо підвівся, взяв другу склянку й підійшов до стійки біля стіни з рядом колб, з’єднаних тонкими трубками. Наповнивши склянку, повернувся й простягнув її Марселін.

— Бери стілець і сідай поруч. Спостереження за тваринами заспокоює.

Посунувши ближче до тераріумів стілець, що стояв неподалік, учениця сіла й прийняла запропонований напій. Від склянки здіймався незнайомий аромат.

— Що це? — запитала Марселін.

— Зміцнювальний настій. Поповнює запас речовин, яких бракує організму.

Стягнувши маску, дівчина зробила обережний ковток. Смак виявився несподіваним — спочатку терпким, майже гірким, потім м’якшим, із легким трав’яним присмаком. Тепло розлилося тілом, потроху знімаючи накопичене напруження.

— Це фармацевтичний засіб? Я не бачила такого в аптеці.

— І не побачиш. Медицина тут ні до чого.

Вона з подивом подивилася на нього.

— Алхімія. — Він трохи підняв склянку, розглядаючи вміст. — Вивірена наука. Справедлива.

— Я… не чула про таку.

— Не дивно. Коли ти народилася, її вже заборонили.

— Але ти практикуєш, — кинула вона, різко обернувшись до нього.

Сайрус спокійно зустрів її погляд.

— І ти нікому про це не скажеш.

— Звісно, — відгукнулася Марселін.

— Якщо коротко, алхімія — це наука про перетворення речовин. Береш одне. Змінюєш структуру. Отримуєш інше. Якщо розумієш, що робиш, — результат передбачуваний. Якщо ні — розплачуєшся, — додав учитель, після чого повернувся до Марселін. — Але тобі в цьому розбиратися не потрібно. Не ризикуй без потреби.

Вона погоджуючись кивнула.

Не збираюся наражати себе на небезпеку, займаючись забороненою наукою.

— Сайрусе… ти знаєш, що говорять про Ітана?

— Знаю. І я знаю самого Ітана.

Марселін на мить завмерла. Вона прийшла сюди в надії почути тільки його думку про газетні статті або припущення, як їй краще вчинити. Але він знав Ітана особисто, а отже, міг судити про нього не з чуток. Сайрус зробив ковток напою й трохи всміхнувся, згадуючи.

— У часи, коли я ще викладав в університеті, він іноді приходив на мої лекції.

— Іноді? Він пропускав заняття?

Наставник усміхнувся.

— Ітан не був студентом. Він бував на моїх лекціях із цікавості.

— Що ти викладав?

— Медицину й стихійну магію.

Розмова ненадовго стихла. Марселін зробила ще один ковток, збираючись із думками. Увесь цей час її не полишало зовсім інше питання.

— Який Ітан? — обережно запитала вона.

— У нього непростий характер: упертий, часом різкий і дратівливий. Але водночас він терплячий і стриманий. — Учитель замислився, добираючи слова. — І не вбиває людей без причини. Тебе навряд чи вб’є.

Марселін опустила очі. «Навряд чи» звучало не надто обнадійливо.

— Боятися не потрібно, але слабкості при ньому не показуй. Ти будеш йому корисна, якщо опануєш свої здібності. А ти їх опануєш.

Учениця відвела погляд. Приємно… і водночас дивно — чути, що в неї вірять.

— Найнебезпечніше для тебе зараз — залишатися самій. І тут краще не затримуватися. Бастіан із командою обікрали Форт Нолла. Якщо Морріс їх знайде, тобі краще бути подалі. Тож Ітан — цілком непоганий варіант. Він зможе тебе захистити.

— Якщо захоче, — додала вона.

— У межах договору — буде зобов’язаний. Цей хлопець розумний і винахідливий…

— Як і ти? — не втрималася Марселін. У кутиках її губ промайнула усмішка.

— Мабуть, — ледь помітно хмикнув Сайрус.За мить його тон став діловим. — Змінюємо план. Просторова магія — насамперед. І практичні навички самозахисту.

— Але Бастіан…

— Бастіан може хотіти чого завгодно, — перебив Сайрус. — Твій учитель — я.

Дівчина моргнула.

— Потім стихійна магія, — додав він. — А медицина — у загальних рисах.

Слова звучали як перелік неминучого. Вона подумки намагалася розкласти все по поличках: із чого почати, чому приділити більше уваги… Але розставити пріоритети в переліку занять, у яких майже нічого не вмієш, виявилося складно.

Деякий час вони мовчки сиділи, неквапливо допиваючи напій. За склом ліниво ворушилися мешканці тераріумів. Час від часу Сайрус порушував тишу, розповідаючи про своїх колишніх учнів.

— Мені подобається навчати. Але тільки тих, хто справді хоче навчитися.

Він говорить це, щоб підбадьорити мене перед майбутніми заняттями? Чи просто ділиться власними поглядами?

— Тому учнів я обираю сам. Учити всіх підряд — марна трата часу. Більшість швидко здається, щойно стикається з першою серйозною трудністю.

— А… яким учнем був Астер?

— Здібним. Схоплював усе на льоту.

Почувши таке порівняння, учениця мимоволі всміхнулася, 

— Але водночас, — продовжив він, — нестерпно тактильним. Мав звичку плескати мене по плечу, наче ми старі друзі. Коли навчання закінчилося, я сподівався, що більше ніколи його не побачу.

Сайрус допив напій і поставив порожню склянку на стіл. Марселін зробила останній ковток і підвелася.

— Завтра вранці без запізнень, — нагадав він.

Дівчина ледь помітно зітхнула. Схоже, для Сайруса вона вже назавжди залишиться ученицею, яка одного разу запізнилася.

Вранці, прямуючи до кабінету Сайруса, Марселін думала тільки про те, як устигнути все опанувати за два місяці. Кожен пункт містив підпункти, і список не скорочувався — тільки зростав. Дівчина коротко постукала й, щойно наставник озвався, відчинила двері. Ледве Марселін переступила поріг, як їй в обличчя полетів невеликий світлий предмет. Вона здригнулася, але навіть не встигла прикритися. Шматочок крейди вдарив її в щоку й із глухим стуком упав на підлогу.