Розділ 6. Зібрання

Після обіду дівчина вирішила зайнятися просторовою магією. Раніше вона вже кілька разів проявлялася сама собою — невеликі предмети зміщувалися без жодного видимого зусилля. Тепер Марселін хотіла зрозуміти, звідки виникає це відчуття, і навчитися його спрямовувати. Виглянувши у двір і переконавшись, що там нікого немає, вона вийшла на вулицю. Піднявши із землі невеликий камінець, зосередилася, й той ледь помітно зрушив на долоні. Дівчина здивовано моргнула й ледь не всміхнулася, але одразу ж насупилася. Вийшло. Але як саме — вона не зрозуміла.

Ще раз.

Марселін прикрила повіки й повільно вдихнула. Цього разу не намагалася змусити магію проявитися, а лише прислухалася до себе. Де виникає це відчуття? У долоні — порожньо. У голові — ттільки напруження. Але десь глибше, під ребрами, з’явилося слабке, ледь вловиме відчуття. Вона одразу вхопилася за нього й обережно спрямувала в долоню. Камінець здригнувся. Повільно, нерівно, але все ж почав рухатися. Дівчина трохи розплющила очі, стежачи за кожним міліметром. Та варто було лише раз кліпнути, як камінець скотився вниз, глухо вдарившись о землю. Він уже лежав у траві, але увага Марселін була прикута не до нього, а до того слабкого відгуку під ребрами, де ще не встигло зникнути відлуння цього руху. Воно було там — тонке напруження, що піддавалося керуванню. Вона обережно змістила його вбік, не поворухнувши ані рукою, ані пальцями. Камінець у траві здригнувся. Тієї ж миті в пальцях озвалося слабке поколювання, ніби магія залишила на шкірі свій запізнілий слід.

Отже, відгук іде по всьому тілу.

Дівчина підняла камінець, витягнула руку вперед і на мить «прицілилася» в центр мішені. Усередині виник чіткий напрямок — вектор, який вона могла задати. Камінець різко зірвався з долоні й із глухим стуком врізався в мішень. Не в центр, але зовсім поруч. Марселін видихнула й одразу повторила спробу. Цього разу — м’яко й плавно. Камінець піднявся, повільно поплив уперед… і ліг точно в центр мішені.

Почувши за спиною оплески, Марселін різко обернулася. Оскар повільно наближався, ліниво аплодуючи з відвертою насмішкою. Вона мимоволі опустила плечі.

— Отже, ти й справді не вмієш цим керувати, — протягнув він, підходячи ближче. — Того разу тобі просто пощастило. Випадково.

Вона не відповіла. Але й погляду не відвела.

— Краще б училася поводитися зі зброєю, — промовив він. — На магію не завжди можна покладатися.

— У мене немає вогнепальної зброї.

— Твоя помилка. Одна з багатьох. І одна з головних. У цьому світі не можна залишатися беззбройною. — Оскар дістав із кобури револьвер і, підійшовши ближче, простягнув зброю руків’ям уперед. — Бери.

Вона завагалася на секунду, але все ж узяла револьвер. 

— Тримай рівно, — розпорядився чоловік. — Дивись по лінії: мушка й ціль. 

Марселін перевела погляд на мішень й підняла руку, відчуваючи незвичну вагу зброї. Рука здригнулася.

— Мені… натискати на спуск?

— І куди ти збираєшся влучити з такою рукою? Не думав, що ти настільки слабка.

Перш ніж вона встигла відповісти, Оскар легко забрав у неї револьвер.

— Чекай тут. — Він розвернувся до входу в будівлю й, не озираючись, додав: — Можеш поки камінці покидати.

На той час, коли Оскар повернувся, камінець кружляв перед Марселін. Вона вела його внутрішнім зусиллям, утримуючи напруження під ребрами. Рухи виходили м’якими й плавними, схожими на танець. На її подив, чоловік нічого не сказав. Оскар мовчки закріпив паперову мішень поверх дерев’яної. Потім підійшов до дівчини й простягнув їй інший револьвер — менший. Варто було взяти його до рук, як різниця одразу стала відчутною: цей був помітно легший.

— Поки тримай двома руками. — Оскар кивнув на її руки. — Потім навчишся стріляти однією. У бою ніхто не дасть тобі часу на зручний хват.

Марселін перехопила руків’я, підставляючи другу долоню.

Сподіваюся, я не опинюся в бою.

— Зрозуміла.

— Нестійко. Ноги ширше, — кинув він, указавши на її положення, а потім із усмішкою додав: — А манери залиш для званих обідів. Тут вони тобі не допоможуть. — Наступної миті його тон став діловим. — Тисни на спуск подушечкою пальця. І будь готова до віддачі.

Вона прицілилася й плавно натиснула на спуск. Віддача різко вдарила в долоню і ствол смикнувся вгору. Дівчина здригнулася й трохи відступила, вже із зусиллям утримуючи револьвер. Куля пройшла повз мішень і влучила в дерево позаду. Марселін завмерла, переводячи подих і все ще відчуваючи віддачу в зап’ясті. Оскар навіть не глянув на мішень.

— Стріляй на видиху, — уточнив він. — Ще раз.

Дівчина міцніше стиснула руків’я й знову прицілилася. Вдих. Повільний видих. Коли мушка перестала тремтіти, вона натиснула на спуск. Рука знову смикнулася, але вже слабше.

— Продовжуй, — розпорядився Оскар.

Марселін зробила ще кілька пострілів. Щоразу її рухи ставали впевненішими. Віддача все ще відчувалася в зап’ясті, але вже не збивала приціл, а кулі лягали дедалі ближче до центру. Почувши чергове клацання, вона насупилася.

— Усе. Порожньо. — Оскар забрав револьвер і відкинув барабан. — Дивись і запам’ятовуй.

Коли він натиснув на стрижень, гільзи одночасно вийшли назовні.

— Вибиваєш. Потім вставляєш нові.

Він швидко показав, як вкладати патрони в барабан, потім повернув його на місце з чітким клацанням і простягнув револьвер назад. Марселін прийняла зброю, міцніше стиснула руків’я й навела її на мішень. Постріл. Ще один. І ще декілька. Коли пролунав сухий клац порожнього барабана, дівчина без зволікання відвела його вбік, вибила гільзи, вставила нові патрони, закрила й знову підняла зброю.

— Яке завзяття, — хмикнув Оскар. — Пригальмуй.

Марселін опустила зброю. Чоловік зняв мішень, швидко оцінив результат і кивнув.

— Краще, ніж я очікував.

Підійшовши, він розвернув аркуш до неї. Більшість влучань припала ближче до краю — з помітним розкидом. Але кілька з них зібралися біля центру.