Глава 2. Перша усмішка

Астер летів так стрімко, що навколишній світ втрачав обриси. Стіни залишилися позаду надто швидко, щоб Марселін встигла простежити маршрут. Він різко зупинився вже за межами бази, де на них чекало кілька машин, а трохи далі — коні. Астер попрямував до найближчої машини й відчинив задні двері.

— Сюди, — коротко сказав він, а сам влаштувався поруч і розслаблено відкинувся на спинку. Деякий час у салоні панувала тиша. Марселін сиділа прямо, склавши руки на колінах, і за звичкою стежила за всім навколо. Але ніхто не віддавав наказів, не спостерігав за кожним її рухом. Ця незвична свобода збивала з пантелику.

— Чим думаєш зайнятися… на волі? — несподівано запитав Астер.

Марселін ненадовго замислилася.

— Гадаю, продовжу вивчати артефакти.

— Тобі подобаються артефакти? — уточнив він, повернувшись. — Я в них майже не розбираюся, на відміну від Сайруса.

— Сайрус?

— Мій учитель. Він залишився на базі. Туди ми, до речі, й прямуємо.

— Де це місце?

— В Есторні. Тихе, нудне, непримітне місто. Навряд чи тебе шукатимуть там. Принаймні перший час.

Марселін ледь помітно видихнула. Думка про те, що хоча б кілька днів можна буде не боятися Морріса, здавалася майже неймовірною. Потім її увага знову повернулася до слів Астера.

— Отже, Сайрус добре розбирається в артефактах?

— Він багато в чому розбирається, — спокійно відповів той.

— Чого він тебе вчить?

— Вчив, — виправив він. — Мене — магії.

На мить Марселін розгубилася. 

— Магії? — перепитала вона, нічим не виказавши здивування.

— Так, — невимушено сказав він. — Сайрус узагалі надзвичайно різнобічна людина. Він природжений учитель. До того ж сильний маг, талановитий лікар, ал…  — Він затнувся. — Дуже розумний, — додав Астер і на секунду замислився. — Можливо, і тебе візьметься навчати. Але він дуже вибагливий.

— Було б чудово, — спокійно промовила Марселін, приховуючи потрясіння. Про магію Марселін не знала майже нічого. З дитинства їй твердили одне: магія зникла. Залишилися лише рідкісні артефакти зі згасаючим, ледь відчутним залишком сили. Але якщо магія все ж існує… Значить, багато з того, що раніше здавалося неможливим, нарешті отримувало пояснення.

Ймовірно, ті спеціальні групи в армії Морріса складаються з магів.

Вона повільно перевела погляд на Астера. Він сидів поруч абсолютно розслаблено, ніби нічого незвичайного не сталося. Але ж всього кілька хвилин тому він виніс її за межі Форту, не торкнувшись землі.

Невдовзі до них приєдналися ще двоє. Оскар сів за кермо й одразу завів мотор.

— Попереду довга дорога, тож влаштовуйся зручніше, — зауважила Естелла, обернувшись до Марселін.

— Мені зручно, — відповіла вона.

— Гаразд, — трохи розгублено промовила Естелла.

Машина різко рушила з місця, і Марселін хитнуло назад. Плечі торкнулися спинки сидіння, на мить порушивши її звичну пряму поставу. Руки зсунулися з колін, а пальці інстинктивно стиснулися, чіпляючись за край сидіння. Оскар поглянув у дзеркало заднього виду й задоволено всміхнувся.

— Розслабся, — сказав Астер, коротко поглянувши на неї. — Притулися до спинки. Так буде зручніше й безпечніше.

Вона кивнула й дослухалася до його поради. Позаду почулися гул моторів, пирхання коней, дзвін упряжі й важкий стукіт копит. Дівчина обернулася. Люди, які покинули Форт слідом за ними, вже готувалися до виїзду. Невдовзі частина групи рушила слідом за ними, інші роз’їхалися в різні сторони.

Відволікають увагу на себе.

Перші дві години минули майже в тиші. Машину супроводжували лише гул двигуна й рідкісні похитування на поворотах. Астер дрімав. Естелла читала. Оскар час від часу поглядав на Марселін. У якийсь момент він першим порушив мовчання.

— Агов, принцесо.

Він затримав погляд на її відображенні в дзеркалі. Дівчина лише трохи підняла підборіддя.

— Я не принцеса, — озвалася вона.

— Так, — протягнув він. — Ти просто зайвий пасажир.

— Оскар, не починай, — втрутилася Естелла.

Той її проігнорував і знову подивився в дзеркало заднього виду.

— Ти взагалі вмієш проявляти емоції?

Марселін не одразу відповіла.

— Ні. Не зовсім.

Проявляти радість найскладніше.

— А вони в тебе є? — уточнив Оскар, піднявши брову.

— Є, — рівно відповіла дівчина.

— Більше схожа на ляльку, ніж на людину, — усміхнувся він.

На секунду самовладання дало тріщину. Вона нічого не сказала. Лише один удар серця пролунав незвично виразно.

— Досить, — озвалася Естелла й повернулася до Марселін. — Вибач за нього.

— Не потрібно за мене вибачатися.

— Схоже, що потрібно. — Естелла коротко поглянула на Оскара. — Чи ти сам це зробиш?

— Не збираюся.

— Усе нормально, — сказала Марселін.

У дорозі вони кілька разів зупинялися: то біля придорожніх трактирів, то біля невеликих закусочних. Щоразу сідали за один стіл. Якщо не вистачало місць — зсували сусідні. Зі сторони вони виглядали… дружніми. Іноді згадували минулі вилазки, сперечалися про деталі, перекидалися короткими жартами. Майже жодної теми Марселін не могла підтримати, але Астер час від часу ставив їй прості запитання, ненав’язливо залучаючи до розмови. Завдяки йому дівчина не почувалася зайвою.

У дорозі Марселін дивилася по сторонах. Поля, ліси, рідкісні будинки, дим із труб, перехожі — усе притягувало її погляд. Особливо звичайні люди без військової форми та зброї. Вона дивилася довше, ніж будь-коли дозволяла собі раніше. І ніхто не вимагав відвернутися.

Ближче до півночі машина зупинилася. Оскар першим вибрався назовні, потягнувся й перекинувся кількома словами з Астером. Естелла пересіла назад, влаштувавшись поруч із Марселін. Астер сів за кермо.

Уночі заснути не вдалося. Варто було машині хитнутися — очі розплющувалися. Будь-який новий звук змушував насторожитися в очікуванні наказу. Але наказів не було. Чим далі вони віддалялися від Форту Нолла, тим спокійніше ставало на душі. Ближче до світанку після чергової вибоїни машину знову струснуло.