Глава 1. Два мільйони за свободу

Молодий солдат підійшов надто близько. 

 — Привіт, — легко сказав він.

Дівчина зробила крок назад.

Новенький? Йому ще не сказали, що від мене краще триматися подалі?

Він був їй байдужий, але не настільки, щоб не спробувати вберегти хлопця від загибелі. Одна неправильна реакція — і вже цього вечора вона може побачити його мертве тіло, а потім — свій одяг, просочений  кров’ю. Усередині все стиснулося, та зовні це залишилося непомітним.

— Перепрошую. Мені потрібно пройти, — сказала дівчина й змістилася вбік. Він не відступив, навпаки — нахилився трохи ближче, ніби хотів роздивитися її обличчя.

— Зачекай, — додав солдат, потягнувшись до неї.

Вона стрімко відступила.

— Негайно відійдіть. Вам не дозволено зі мною розмовляти.

— Хоча б скажи, як тебе звати?

Чиясь рука різко схопила його за плече. Солдат здригнувся, спробував вирватися, але його вже тягнули назад. Дівчина коротко видихнула 

Мене звати Марселін.

Вона простояла на місці ще кілька секунд, перш ніж рушити до маєтку Морріса Нолла, що здіймався у самому центрі військової бази. Серед казарм і тренувальних майданчиків особняк із величним фасадом, колонами біля входу й доглянутим садом здавався майже чужорідним. Внутрішнє оздоблення анітрохи не поступалося: дорогі килими й картини в масивних рамах чітко давали зрозуміти, що власник не відчуває нестачі в грошах.

Марселін піднялася широкими сходами на другий поверх і увійшла до кабінету Морріса. Просторе приміщення було обставлене з показною розкішшю й більше нагадувало робоче місце впливового аристократа, ніж військового чиновника. За столом сидів Морріс Нолл — кремезний, міцно складений чоловік, здатний навіювати страх самою своєю присутністю. Русяве волосся, посріблене сивиною на скронях, було акуратно зачесане назад, а спокійний вираз обличчя здавався небезпечнішим за відкриту лють.

Марселін передала звіт щодо останнього артефакту. Той пробігся очима по рядках.

— Гарна робота. Недарма я вклався у твою освіту, — хмикнув Морріс і підняв на неї погляд. Тон став холоднішим. — Я ж казав нікого до себе не підпускати.

— Я не підпускала.

— На вечір у мене були інші плани, — рівно промовив він. — Але, схоже, доведеться їх змінити.

— Це не обов’язково.

— Ти вирішила сперечатися? — роздратовано запитав він.

— Перепрошую, пане Нолл.

Він затримав на ній увагу, а потім повільно видихнув, повертаючи собі колишній спокій.

— О сьомій вечора будь на місці страти.

Дівчина кивнула.

У призначений час вона вже стояла там, де їй наказали. Морріс був поруч. Стежив, щоб Марселін не відверталася. А вона й не намагалася. Більше — ні.

— Це вже четвертий. Я втрачаю солдатів. Тебе рятує лише те, що ти приносиш гроші, — рівно промовив він. — Але їхні смерті — на твоїй совісті.

Ти не винна.

Марселін чіплялася за цю думку, бо лише вона не порушувала логіки. Сама дівчина до солдатів не підходила. Дистанції не порушувала.

Коли страта закінчилася, люди почали розходитися, кидаючи на дівчину важкі погляди.

— Відвести, — наказав Морріс.

Чиясь рука лягла їй на лікоть. Надто міцно, щоб це можна було назвати супроводом. Її повели вздовж тренувальних майданчиків до огородженої ділянки на околиці бази.

Перший удар тонкого прута припав нижче ребер — повітря миттєво вибило з легень. Другий ліг упоперек спини, і крізь тканину сукні ніби пройшла розпечена смуга. Вона зціпила зуби й вчепилася пальцями в спідницю, утримуючи дихання рівним. Третій удар виявився ще сильнішим: прут зі свистом розсік повітря й хльоснув по боці так, що цього разу шкіра не витримала. Під сукнею розлилося тепло, і невдовзі тканина почала липнути до тіла.

Ще кілька хвилин. Усього кілька хвилин.

Ще один удар. Потім ще. Біль поступово злився в суцільний пекучий фон. У кількох місцях сукня вже темніла від крові, але Марселін, як і раніше, мовчала, не дозволяючи собі ані скрику, ані прохання зупинитися.

Коли все закінчилося, її відпустили з тією ж легкістю, з якою привели. Кожен вдих дряпав груди, а біль із кожним кроком розгорався лише сильніше. До службової будівлі, що стояла неподалік від маєтку, Марселін добиралася довше, ніж зазвичай. Усередині був короткий коридор і лише кілька житлових кімнат: одну займала вона, решту — дві кухарки, дворецький і старша покоївка Морріса. Вони з Марселін майже не перетиналися, а під час випадкових зустрічей воліли триматися один від одного подалі.

Кімната зустріла її тишею, а за кілька хвилин увійшла молода служниця. Та не ставила запитань, просто взяла все необхідне й підійшла ближче. Знявши з Марселін сукню, служниця зі звичною вправністю взялася обробляти її рани.

Марселін мимоволі згадала свою першу служницю тут. Та жінка була надто доброю й уважною. «Така маленька й тендітна…» — вона тоді нахилилася ближче, побоюючись, що хтось почує. — «Як же ти сюди потрапила?». Невдовзі вона зникла. Відтоді дівчина більше не намагалася зближуватися з людьми. Відчуженість спочатку відгукувалася тишею. Потім — звичкою. А згодом у цій тиші з’явився голос. Другий. Її ж, тільки трохи інший. Він говорив чесніше, ніж їй самій часом хотілося. Чи то справа була в самотності, чи у втомі… Але ця манера закріпилася. Марселін перевела погляд на служницю.

— Напевно, вважає мене гордовитою.

— Це неважливо. Головне, що вона жива.

Потім дівчина скосила погляд на закривавлений одяг. Морріс закопає цю сукню разом із солдатом — черговий жест його дивного символізму.

Коли всі рани були оброблені, вона заплющила очі. Сон, як завжди, не приходив одразу, і скільки б дівчина не лежала нерухомо, вирівнюючи дихання, це не допомагало. Думки тягнулися одна за одною.

— Дорогенька, ти наче як лялька. 

Голос сплив у пам’яті надто виразно.

— І я не про красу, — промовила жінка, розглядаючи її. — Ти зовсім беземоційна. Леді повинна вміти приховувати емоції, але емоції мають бути.