Марсіанка

В.Страліт

МАРСІАНКА

         Її саме знали під таким іменем – Марсіанка. Це довгоноге дівчисько в безрукавному верхньому одязі. Літом з нього виглядали голі загорілі руки, зимою ж руки були у светрі. Але безрукавна куртка лишалася незмінною.

         Як її звали насправді ніхто не знав, та й навіщо. Обходилися й так: агов, Марсіанко, ходімо, Марсіанко, привіт, Марсіанко – лунало з усіх сторін. Вона була компанійською дівчиною. Кажуть, що її прабабцею була сама Аеліта і у неї на спині було наколене червоне химерне тату. Подейкують, що це сітка таємничих Марсіанських каналів, та то тільки розмови. Бо Марсіанка була класною подружкою і другом. Зналася з усіма та ні з ким надто близько. Курила не багато. Іноді сміючись докидала:

- Хто багато смалить – у того кільця під очима і його можна сміло називати прибульцем з Сатурна із закінченням, залежно від статі.

         Говорила Марсіанка ще менше, ніж ковтала сигаретного диму. У неї друзі часто зичили гроші, бо вони у неї звідкись завжди були. От, і коли тільки справа заходила про позичку, то вона прикладала палець до вуст і таємниче шепотіла: - тс-с! Після цього на будь чому писала знак питання і вимагала відповіді у цифрах – скільки треба грошей. Слід було написати суму і ніколи при цьому не говорити, бо все могло і не відбутися. Все це нагадувало якийсь таємничий обряд, можливо справді Марсіанський. Вона майже ніколи не відмовляла, а у молоді роки скрута з грошима – звична річ, то дехто з її друзів часто грішив її щедрістю. Навіть інколи забуваючи віддавати борги. Та вона і не нагадувала. Така була ця Марсіанка – справжня інопланетянка серед безпосередньої буденності.

         Чим вона займається достеменно ніхто не знав. Але вона в гарну погоду любила тусуватися на Падаючому мості. О-о, цей знаменитий міст” Про нього треба сказати дещо докладніше.

         Це був ще міст з позаминулого століття через невелику, колись живописну, річку. Дві таврові балки стояли на опорах з тесаного каменю. Це був архітектурний витвір давно зниклих імперій, що канули у вічність. Тоді вміли ще у роботу вкладати душу.

         Промайнули віки, час розпорошив імперії, глобальне потепління висушило річку, проте міст ще стояв. По ньому вже давно не ходили потяги, насип розрили та він ще залишався, як послання – месиж, як тепер говорять, з минулого. Він трохи похилився, опори почали руйнуватися. На мості любила збиратися молодь. Співали, пили пиво, цілувалися під зорями. Марсіанка ж любила лежати на металевих балках, закинути голову і довго, мовчки дивитися в небо.

         Та за це таврове перекриття одного разу стався цілий інцидент.

         Хтось з ділків, що промишляли металом, дізнався, що міст виготовлений з доброї сталі. І справді, залізо потемніло, проте його не з’їла іржа. Зважаючи на відсутність під’їзду, вони зафрахтували важкий вертоліт. Він висів над Падаючим мостом важко і грізно. Рокотом моторів і вітром гвинтів, здіймаючи хмари пилу. Металобрхтні ділки спритно прив’язували троси до таврових балок. А на опорі, незважаючи на вітер і пил, стояла Марсіанка. Спідниця розліталася в боки, оголюючи стрункі ноги, та вона не вступалася, лиш пильно вдивлялася на гвинтокрил. На неї кричали, махали кулаками, недвозначно і брутально погрожували, а вона знай собі стоїть і все. Ніби своїм видом безмовно протестує проти зухвалої крадіжки одинокого Падаючого мосту і лиш притискає палець до вуст і всім здалеку чується ритуальне і Марсіанське – тс-с!

         Не знати що, але подіяло. Чи то вантажопідйомність вертоліта виявилася замала, чи голі ноги Марсіанки – невідомо, але при підйомі балок літаючу машину повело вбік, двигуни натужно загуділи, гвинти черкнули по деревах. Літуни миттю скинули троси і розчинилися за обрієм. Ділки по скрапу, матюкаючись, забралися геть. Міст вистояв. Його і сьогодні можна побачити на своєму місці, правда ще більше нахиленим.

         Пройшли роки. Всі роз’їхалися хто куди. Десь зникла Марсіанка і коли зібралися всі ті, хто був винен їй гроші і пішли вони на Падаючий міст. Так, з часом іноді з’являються гроші і хочеться віддати бори – та виявляється нікому.

         Хтось з друзів приніс карту зіркового неба. В цю пору Марс був особливо видимим і близьким.

         Вони стояли на похилених балках, дивились у зіркове небо, туди, де, як їм здавалося, зникла Марсіанка, пили з горла вино і хтось вилив вино на міст. Воно потекло червоною стрічкою по Падаючому мості. Остання офіра всьому тому минулому і неповторному. Розлите вино закапало на обгортку шоколадного батончика “Марс”. Може й справді міст відвідали прибульці.

         Всі приклали палець до вуст. – Тс-с, неслося безмежним висвітом.