Марсіани

Марсіани

– На нас напали! Господи! На землю напали! Готуйтесь до оборони! – кричала Анастасія.
- Вони з'явилися ні звідки! Справді спливли перед Землею! - Не розумів того, що відбувається, Едік.
- Або вони підійшли непомітно, або вийшли із просторового чи тимчасового тунелю. – пояснила Ніла. – Дітей сховайте! У їхній притулок! Нас також можуть бомбити. Якщо вони нас поки не засікли на військовій базі на Марсі, то виявлять, коли ми дамо удар. Спочатку сховайте дітей! Живо! У заморожування їх.
- На який термін? – поцікавився Михайло.
– На дві тисячі. Ні, найкраще на п'ять тисяч. Раніше за термін ми завжди встигнемо розморозити. – відповіла Ніла.
- Земля вся палає... Господи! - У розпачі простогнала Настя.
– Я стріляю. – попередив Олександр. - Я потрапив! У центр цього потужного космічного корабля! Інші снаряди на ту ж мету вже активовані і в дорозі.
- І в нас потрапили...

- Мам?.. Тату?.. Де Ви всі? - Розгублено розглядав оточення Аркадій, коли його капсула відкрилася - і він прийшов до тями, тремтячи від холоду. - Мамаааа!
У маленькій кімнатці стояли й інші схожі капсули, які майже одночасно відкривалися та з них з'являлися знайомі обличчя.
Усі присутні були дітьми космонавтів, які працюють на військовій базі планети Марс. Оскільки робота без повернення на планету Земля тривала щонайменше п'ять років, то в умовах договору по роботі дозволялося брати своїх дітей із собою на Марс. І не тільки дітей: так само можна було бути під час своєї віддаленої роботи від рідної планети зі своїм подружжям. Тому перевага при виборі фахівців була саме сімейним парам, де подружжя мали технічно-космічну освіту і могли повноцінно самостійно виконувати будь-яку науково-технічну роботу на марсіанській військовій базі. Основи та поглиблення військово-оборонної справи – це обов'язковий курс у Космічній академії, а також на стажуванні (на роботі) на планеті Марс.
Решта дітей (це були підлітки років 10-16-ти) не відрізнялися особливою оригінальністю (при пробудженні через п'ять тисяч років) у перших рішеннях і вчинках: усі звали когось зі своїх батьків. Слова "мам", "тат" чулися всюди.
Відступ невеликий: познайомимо Вас один з одним.
Аркадій та Ксенія – діти Ніли та Олександра. Аркадію було на момент нападу чотирнадцять років, його сестрі Ксенії лише десять. Їхні батьки на марсіанській базі встигли опрацювати лише рік.
Діма – син Насті та Михайла. Йому було п'ятнадцять, не рахуючи, звичайно, тих п'яти тисяч років сну в заморозку.

Олексій та Анжела – чада Едіка та Мар'яни. Леше та Анжеліці на той час було дванадцять і тринадцять відповідно.
Настя, Михайло, Едуард і Мар'яна - були вже ветеранами цієї роботи: вони пропрацювали на військовій марсіанській базі понад п'ять років.
- Де все? Як ми керуватимемо всім цим? - хвилювалася Ксенія.
- Автоматичне голосове керування Вас слухає. Бажаєте перейти на ручне? - З'явився нізвідки голос робота.
- Ні! Не треба! – злякався Діма. – Якщо ми змінимо вид управління, то нічого самі зробити не зможемо, навіть повернути голосове управління. Нехай автопілот сам керує всім.
- Добре. Але як нам дізнатися, що сталося, якщо, крім нас і цього робота, тут більше нікого немає? - Не розуміла Анжела.
- Ви спитаєте у нього. – пояснив Аркадій.
- У кого? - Все ще не могла прийти до тями Анжеліка.
- У нього – у робота, у автопілота. Це він завжди напоготові. – відповів Аркадій.
- Автопілот, - почав Льоша, але, побачивши усмішки оточуючих, прибрав свою діяльність, - відповідай, що сталося? Де всі інші? Де наші батьки? Чому ми тут?
– Ваші батьки загинули, захищаючи Землю, перебуваючи у відсіку управління. Туди потрапила бомба із космічного корабля прибульців. Те саме спостерігалося по відношенню до планети Земля. Вона зазнала активного обстрілу. І як показували мої сканери на той момент, там все горіло, не даючи визначити живих істот.
- І все? А чому ми живі? Де наші батьки! – закричала Ксюша.
- Ви були заздалегідь поміщені у цей відсік заморозки та у ці камери для Вашої безпеки на випадок руйнування цієї військової бази. – відповів голос.
- Це не справедливо. – прошепотів Діма.
– Нам треба додому. Там міг хтось вижити. - Зайнявся ідеєю Аркадій. – Як там Земля? Скільки минуло часу відтоді?
– П'ять тисяч років. Вас заморозили п'ять тисяч років. – відповів робот.
- Ого…
- Так, нічого собі.
– Планета Земля вже повністю відійшла від розрухи. І набула нового вигляду. Мої сканери зафіксували великих представників живого світу.
– І люди є? Ти бачив їх?
- Так. - Проста відповідь робота всіх надихнула.

- Нам час додому! Аркадій має рацію: нам треба додому. До людей. Ми самі пропадемо.
- Автопілот, мої батьки говорили, що в заморозку є маленький космічний корабель для перенесення людей, що вижили, на іншу планету. І на ньому має вистачити продовольства на ціле століття для повної команди із її дітьми. Це так? Вони не помилились? – випитував Аркадій. - Він цілий? Корабель не пошкодився?
- Космічне рятувальне судно є у цьому відсіку. Воно в робочому стані ще жодного разу не застосовувалося в реальній практиці. – відповів автопілот.
- Ну тоді вирішено: додому!
– Автопілот! Підготуй космічний корабель для виходу до Космосу. Ми йдемо до Землі!

Люди, одягнені просто, завмерли в очікуванні, спостерігаючи, як щось вогняне і округле рухається небом. Ця плоска форма ставала дедалі більше.
Ці люди звикли молитися богам і представляти їх у своїй уяві. Але щоб їх бачити й тим паче поблизу: якось не було нагоди.
А в цей момент щось божественне і невимовне сповільнилося і плавно стикнулося з поверхнею.
Всі мовчать. Ніхто не може сказати й слова.
Що це? Звідки воно? Чому зараз?
Усередині цієї конструкції підлітки задавалися тими самими питаннями: Що це? Звідки вони? Чому зараз?
- А якою вони мовою розмовляють?
- Це можна дізнатися, поговоривши з ними. – відповів автопілот.
- На якому рівні розвитку?
- Судячи з будівель, знарядь та одягу - Ви для них втілення самого божества. – продовжив пояснювати автопілот.
- Ми з ними зможемо порозумітися?
- Краще для Вас буде, якщо вони не перестануть думати про Вас, як про богів. Інакше зникне Ваша безпека. – порадив робот.
– А що ми їм скажемо?
- Правду, лише без подробиць. І без відкриття головної правди: що Ви такі ж, як вони, але тільки старші за них на п'ять тисяч років. – сказав робот. – Це для Вашої безпеки: мене запрограмували Ваші батьки на турботу про Вас та Вашу безпеку. Сміливіше! Життя чекає! Весь новий світ відкриється за цією металевою стіною.