Частина 1: Прибуття та підготовка

Пролог: 2141 рік. Бій за орбітальну станцію

Червоне світло сирени рвало тишу космічної орбіти, відбиваючись від металевих обшивок орбітальної станції "Сіріус". Український екіпаж, натягуючи скафандри, готувався до того, що могло стати останнім боєм.

— Підйом! — крикнув Андрій Верес, командир десанту. — Вони вже тут!

Внизу, на поверхні Марса, тонкі смуги пилу здіймалися у повітря, наче марсіанські привиди. Це була перша пряма атака корпорації "Helios Corp." на українську орбітальну станцію. Потужні лазерні промені прорізали темряву космосу, підсвічуючи обшивку станції синьо-червоними спалахами.

Оксана Левчук вже займала місце в пілотській кабіні бойового зорельота. Серце билося швидше, адреналін розганяв кров. Її руки знали кожен рельєф управління, кожен рух, але цього разу страх був особливо гострим.

— Андрію, вони відкрили вогонь по зовнішньому сектору! — повідомив Микита Орел, перебираючи дані на голографічному дисплеї. — Якщо не відб’ємо їх зараз, "Сіріус" не вистоїть!

Вибухи вдаряли по станції, змушуючи її тремтіти, як живий організм. Метал з металу, іскри у вакуумі, гул систем охолодження — все зливалося у хаотичну симфонію війни.

Андрій підняв руку: сигнал до контратаки.

— Пілоти, на вихід! Захоплюємо центр орбітальної платформи!

Зорельоти з ревом вихопилися з ангарів, розсікаючи космос. Кожна маневрована атака, кожен влучний постріл був на вагу життя і смерті. Водночас, у серці Андрія пульсувала думка: якщо вони програють тут, контроль над Марсом буде втрачено назавжди.

Вогонь засліплював, залп за залпом, і серед хаосу бою з’явилася постать у темному скафандрі — антагоніст майбутньої війни, Даміан Кроу. Його очі світилися холодним світлом, наче обіцяючи руйнування.

Пролог завершився моментом, коли два зорельоти Андрія і Оксани мчали назустріч вогняній бурі, перетинаючи безмежний простір між планетами, не знаючи, що ця ніч стане початком нової, кривавої епохи для Марса.

Глава 1: Тиша перед бурею

Марс зустрічав українських колоністів червоним туманом пилу і холодом, що проникало навіть крізь багатошарові куполи. Місто Новий Київ, побудоване на рівнині Елізіум, сяяло під штучним сонцем. Скляні куполи відбивали блідо-червоні промені зорі, а по вузьких вулицях між житловими секторами рухалися автономні транспортні дрони.

Андрій Верес стояв на оглядовому майданчику командного центру. Погляд упав на колонію: маленькі куполи для житла, великі дослідницькі комплекси та фабрики кисню. Тут, на чужій планеті, людство намагалося відтворити рідний дім, але Марс ніколи не був гостинним.

— Спокійно, — промовив Андрій, звертаючись до Оксани, яка стояла поруч. — Поки що лише тиша.

Оксана кивнула, але її очі видавали тривогу. Вона знала: тиша часто передує бурі. Її руки машинально перевірили панель управління дронами патрулювання.

— На поверхні знову реєструються невеликі сплески радіації та енергетичні аномалії, — повідомив Микита Орел, переглядаючи дані на голографічному дисплеї. — Можливо, це просто космічні штормові явища… або перші сигнали приближення "Helios Corp.".

У колонії життя текло рівно: діти гралися під куполами, вчені проводили експерименти з марсіанським ґрунтом, а роботизовані екскаватори копали тунелі для нових житлових модулів. Але навіть у цьому мирі відчувався тремтливий трепіт — як перед блискавкою.

— Якщо вони нападуть, — прошепотів Ілля "Сірий", ветеран минулих конфліктів, — ми повинні бути готові. Тут немає кому чекати допомоги з Землі.

Андрій кивнув. Він знав, що війна на Марсі — це не просто бій за територію. Це боротьба за виживання людства і за свободу нової планети. І саме тут починалася їхня справжня місія.

В той момент на горизонті заблищало червоне світло — сигнал наближення невідомого космічного судна. Колонія замовкла. Серця українських колоністів почали битися швидше. Тиша закінчилася. Буря наближалася.

Глава 2: Перший удар

Ранкове червоне сонце ледь пробивалося крізь марсіанський пил, коли сигнал тривоги пролунав у Новому Києві.

— Тривога! — крикнув Андрій Верес, миттєво одягаючи шолом скафандра. — Всі на бойові позиції!

Оксана кинулася до свого зорельота. Дрон-помічник миттєво піднявся поруч, голограма показала траєкторію наближення ворожих кораблів.

— Вони виходять з орбіти! — Микита Орел, перебираючи дані на дисплеї, вигукнув. — Високошвидкісні штурмові дрони, озброєні плазмовими гарматами.

На куполах почали світитися червоні маячки тривоги. Колоністи, що ще хвилину тому займалися рутинною роботою, зараз ховалися у захисних модулях, тримаючи у руках зброю, яку вони ледве встигли освоїти.

— Андрію, на західному секторі вже прорив! — повідомив Ілля "Сірий". — Їхні дрони руйнують житлові модулі!

Андрій підняв руку, сигналізуючи Оксані й екіпажу:

— Контратака! Захоплюємо центр колонії і стримуємо їхній наступ!

Зорельоти, ревучи двигунами, вискочили з ангарів, немов яструби, що злітають на полювання. Плазмові постріли розривали марсіанський пил, залишаючи за собою яскраві сліди червоного світла.

Оксана маневрувала між уламками та енергетичними вибухами, відчуваючи, як адреналін пульсує у венах. Андрій, тримаючи зв’язок з підрозділами на землі, координував контратаки, намагаючись мінімізувати втрати.

— Ми не можемо їх зупинити, якщо вони прорвуться до центру! — кричав Микита. — Нам потрібна новітня система управління зброєю!

І тоді відбулося дивне явище: серед хаосу бою мерехтнула форма, яку Андрій одразу впізнав. Це був Даміан Кроу. Його корабель, величезний і темний, рухався з дивовижною точністю, немов керований холодним розумом стратегa.

— Вони вже тут… — прошепотів Ілля, стискаючи кулаки. — І це лише початок.

Перший удар залишив колонію в хаосі, але український десант вижив. І навіть у цій поразці герої зрозуміли: війна за Марс тільки починається.