Глава 12. Тиша з іншого боку

Не всі сигнали хочуть бути почутими.

Після прориву сигналу база перейшла в режим тиші. Радіозв’язок було обмежено. Сканери — на мінімальному рівні. Вперше за всю історію місії Тара наказала тимчасово вимкнути телеметрію до Землі. Причина проста — те, що вони знайшли, могло стати проблемою не тільки для них.

— Ми можемо передати щось, що спричинить паніку, — сказала вона тихо, дивлячись Назарові в очі. — Або війну.

Назар не заперечував. Те, що вони бачили, — виходило за межі звичних наукових парадигм. Це був не просто об’єкт. Це була відповідь. І, можливо, запрошення.

Марина лежала на ліжку в медблоці. Очі розплющені, але погляд — далекий. Її мозкова активність показувала хвилі, що не підлягали аналізу. Короткі, як спалахи, з частотами, які не збігалися з жодним відомим біоритмом.

— Усе це нагадує… сновидіння, — прошепотала Тара, гортаючи дані з нейросенсорів.

Назар мовчки сидів поруч. Він відчував, що Марина чує. Можливо, навіть більше, ніж решта з них. Вона першою торкнулася сфери. І перша побачила щось по той бік.

У командному центрі знову з’явився сигнал. Але він не пульсував, не повторювався. Це була структурована тиша — відсутність шуму, яка звучала як... відповідь. Скринінг показав цікаву аномалію: код був ідентичний фрагменту внутрішньої комунікації самої бази. Наче хтось або щось зчитало їхню мову.

— Це не сигнал, — пробурмотів Назар. — Це — імітація.

— А отже, вони нас слухають, — підтвердила Тара.

Тієї ночі Марина прокинулась різко. Її очі блищали, на лобі — піт.

— Я чула його знову, — прошепотіла вона.

— Кого?

— Голос. Він був у мені. Він не просив — він кликав.

— Хто він?

Марина на мить замовкла, а тоді додала:

— Те, що спить під поверхнею. Воно старе. Дуже старе. І тепер воно знає, що ми тут.

Вранці Тара скликала термінову нараду.

— Ми більше не можемо вдавати, що це звичайна місія. Контакт стався. Питання в тому, чи ми хочемо його продовжити.

Ніхто не сказав ні слова. Погляди перетинались у тиші, важкі, напружені.

Назар підвівся.

— Я повернусь туди. Не за наказом, не за славою. А тому що ми відкрили дещо важливе. І якщо ми не зрозуміємо — хтось інший зробить це за нас. Але, можливо, вже не з миром.

Коли всі розійшлися, він залишився наодинці біля ілюмінатора. Червона пилюка здіймалася над далекою рівниною. Здавалося, що вона дихає. Повільно. Рівномірно. Немов сама планета чекала на щось.

І Назар відчув — вони більше не самі.