Глава 10. Під червоною шкірою

Марс не прощав зволікань.

З самого ранку база дихала тривогою. Назар, Марина і Тара мовчки готувалися до виходу. EVA-3 — новітні скафандри — накладались шарами, як броня. Поверх — екзоскелети, що вловлювали найменші зміни в біометрії. За спиною — балони з киснем, сканери, інструменти, запас енергії. Вантаж розраховано на десять годин. Більше — вже ризик. Сигнал ішов із глибини ущелини, куди великі модулі не могли дістатися. Група мала бути малою. Рішучою.

— Маршрут через сектор «Дельта-3», — сказала Тара, викликавши голограму на стіну. Її голос був сухим, але рівним. — Координати збігаються з провалом у центрі кратера. Порожнина глибиною понад двісті метрів. На спуск — дві години. Дослідження — скільки встигнемо.

Назар кивав, уважно вдивляючись у карту. Вузький прохід, червоні мітки — потенційно нестабільні ділянки. Вітер, який міг змінити тиск. Але головне — сигнал. Його пульсуюча хвиля викликала занепокоєння.

Марина перевірила інструменти ще раз. У неї був найчутливіший аналізатор. А ще — дивне передчуття. Немов сам Марс чекав на них. Або — попереджав.

Вони вийшли з шлюзу один за одним. Атмосфера миттєво тиснула. Червоний пил танцював у повітрі, мов живий. Поверхня Марса була мов шкіра — суха, потріскана, таємнича.

Спочатку шлях ішов по рівнині. Потім схили ставали крутішими. Через три кілометри Назар першим побачив провал. Він був не просто глибоким — він наче втягував погляд. Від нього тягнуло холодом. Немає руху повітря, немає звуку. Лише пульсація сигналу, мов серцебиття.

— Починаємо спуск, — сказала Тара.

Вони закріпили троси й почали обережно знижуватись. Стінки кратера були вкриті кристалічним пилом. Внизу — темрява. Але сканери показували дивну аномалію: джерело тепла. І... органічні відлуння.

— Це неможливо, — пробурмотів Назар.

Та дані підтверджували: щось живе. Або... щось, що колись жило.

На глибині 198 метрів вони натрапили на прохід — вузький, але рівний, наче оброблений зсередини. Стінки вібрували ледь чутним гулом. Марина провела пальцем по поверхні. Вона була теплою.

— Це не природного походження, — тихо мовила вона. — Тут хтось був. А може — і досі є.

Тара дала знак мовчати. Назар ішов попереду, підсвічуючи собі. Прохід вів до великої зали, де склепіння вигиналося високо над головами. По стінах — знаки, схожі на голограми, що змінювались при русі. У центрі — об’єкт.

Сфера. Вона пульсувала світлом. І відповідала на сигнал із бази. В унісон.

Марина не витримала — зробила крок уперед. Сфера зреагувала: з неї вилетіла нитка світла і торкнулась її шолома. Тиск упав. Сигнал обірвався.

— Відступ! — закричала Тара.

Але було пізно. Стеля задрижала. Земля почала сунутись. Кратер відповідав на їхню присутність.

Вони вибрались із зали в останню мить. Назар тягнув Марину, яка була оглушена. Сфера зникла у завалі. Але не зникло головне — дані залишились.

Того дня Марс відкрив частину свого тіла. І показав, що під червоною шкірою ховається не тільки камінь.

Ховається минуле. І, можливо, чужий розум.