Глава 7. Ехо червоної планети

Лабораторія марсіанської бази була оповита тишею, яку порушував лише гул апаратів та мерехтіння моніторів. Назар сидів перед великим екраном, де пульсував складний код — сигнал із загадкового джерела, який вони нарешті отримали. Його серце билося швидше: він розумів — це не просто випадковий шум, а щось, що може змінити історію людства.

Поруч стояла Марина. На її обличчі світилися змішані почуття — захоплення, страх і надія. Вона тихо торкнулася плеча Назара, і він відчув тепло її дотику, наче промінь світла у темряві. Тара, трохи осторонь, спостерігала за ними, з тінню болю і ревнощів в очах.

— Це не просто сигнал, — прошепотіла Марина. — Це звернення. Спроба налагодити контакт.

Назар відчував, що перед ними відкривається двері у нову еру. Але разом з тим і величезна відповідальність. Він підвів погляд до Тари.

— Ми команда. Попри все, лише разом ми зможемо пройти через це.

Тара кивнула, хоча в її очах блищали сумніви.

На екрані код почав змінюватися, набираючи все складнішу структуру. Це вже була не просто пульсація — це була мова, що кликала у діалог.

Назар уважно вдивлявся: сигнали складалися з ритмічних послідовностей коротких і довгих імпульсів. Вони нагадували бінарний код, але з химерними повтореннями. Іноді в структурі виникали фрагменти, схожі на геометричні фігури — кола, трикутники, що поступово утворювали цілі схеми.

— Це не випадковість, — сказав Назар — Це щось створене свідомо. Як повідомлення, що використовує не лише цифри, а й символи, форму, ритм.

— Можливо, це їхній спосіб показати, що вони існують на іншому рівні сприйняття, — додала Марина — Вони не говорять словами, а мовою образів і звуків.

Тара нахилилась ближче до екрана.

— Вони хочуть, щоб ми зрозуміли: це не просто технічний код. Це послання культури. Розуму. Почуттів.

Назар відчув, як по спині пробіг холодок. Вони не просто знайшли сигнал. Вони починали розгадувати голос іншого розуму.

Перші спроби відповіді були обережними. Команда відтворювала знайдені елементи сигналу, намагаючись створити свій код у відповідь. Вони обирали прості фігури, базові ритми, ніби казали: «Ми тут. Ми чуємо. Ми хочемо говорити».

Тиша в лабораторії ставала все густішою — кожен рух і звук здавався частиною ритуалу.

— Якщо це справжній контакт, — сказав Назар, — ми стоїмо на порозі нового розуміння Всесвіту.

Марина поглянула на нього. Її очі блищали — не лише від емоцій, а від глибокого усвідомлення, що вони стали першими посланцями людства у цей невідомий світ.

— І ми не маємо права злякатися, — прошепотіла вона — Ми повинні відповісти.

Тара обережно доторкнулася до руки Назара — коротко, але відчутно. Наче хотіла сказати: пам’ятай, хто ти. І хто ми.

Поза стінами бази марсіанська пустеля залишалася такою ж холодною і мовчазною. Але всередині, у цьому крихітному космічному човні на чужій планеті, зароджувалась нова історія. Історія, в якій наука зустріла кохання. А людина — невідоме.