Глава 6. Пульс червоної планети

Корабельна база вгрузла в тишу, яку проривало лише мерехтіння екранів. Екіпаж зосередився на головному — сигналі, що надходив із глибин марсіанського ґрунту.

Назар, Марина і Тара працювали без сну. На екрані перед ними розгорталися графіки — пульсуючі лінії, що, здавалося, дихали.

— Це не випадковість, — тихо мовила Марина. — Тут є ритм. Біологічний. Можливо, це щось… живе. І, можливо, воно намагається з нами зв’язатися.

Назар спостерігав за коливаннями, що нагадували серцебиття.

— Якщо це так… тоді Марс — не просто мертва пустеля. Можливо, це організм. Або… свідомість.

Тара, стримана, як завжди, мовила:

— І якщо так — треба діяти обережно. Живе завжди захищається.

Захоплення перетікало в тривогу. Але Назар не міг відірватись. Його очі світилися, немов він нарешті зустрів те, про що мріяв з дитинства.

— Треба спробувати відповісти, — сказав він. — Відправити модулятор, який би транслював ритмічну відповідь. Діалог починається з луна.

Марина кивнула, але її обличчя залишалося напруженим.

— Якщо це інтелект, ми не знаємо його намірів. Можливо, відповідь буде розцінена як загроза.

— Можливо, — погодилась Тара. — Але і мовчання може бути викликом.

Було прийнято рішення: модуль зв’язку, який використовував біомодуляцію, відправили на поверхню.

Назар спостерігав, як на екрані з’явився відлік — пульс, пульс, пауза… і знову пульс.

А потім — затримка. Тиша. Але не повна.

— Щось змінилось, — прошепотіла Марина.

— Дивіться… — Назар вказав на графік. — Ритм синхронізується. Вони нас почули.

У кімнаті запанувала тиша. Не гнітюча, а зосереджена.

Тара відвела погляд на ілюмінатор. За склом — червоний світ, безжальний і мовчазний. Але тепер — з новим відлунням.

— Почалося, — сказала вона.

...

Що ти думаєш?
Чи може планета мати свідомість? А може, вона просто віддзеркалює наші страхи?..

Буду радий твоїм коментарям...