Глава 5. Червона тиша

Корабель «Горизонт» входив у марсіанську атмосферу, немов пірнав у глибину сну, який нарешті став реальністю. Назар сидів у кріслі, притиснутий до спинки, серце калатало, мов хотіло вирватись уперед — туди, де червоний пил замінював небо. Крізь ілюмінатор він бачив, як марсіанська імла обіймала корпус, а тонке світло відбивалося від обшивки, наче шепотіло: «Ти близько».

— Проходження шару стабільне… — почувся голос Тари в навушниках, спокійний, як і завжди.

Земля вже здавалася далекою, майже нереальною. Там залишилось усе — дитинство, дім, звички. А тут — нова сторінка. Попереду — Марс. Не мрія. Реальність.

М'яке приземлення супроводжувалось глухим поштовхом. Кабіна вмить наповнилась легким тремтінням. Після тиші — клацання замків. Люк відчинився зі зітханням, ніби планета вдихнула нове життя.

Назар першим ступив на поверхню. Хрускіт під черевиками. Дрібний пил піднявся у повітря й повільно опускався, немов танцював у гравітації вдвічі слабшій за земну. Усе — як у його снах. Але тепер це був не сон.

Попереду, на краю посадкової платформи, стояла фігура. Струнка, з рудим волоссям, яке химерно розліталося у слабкому марсіанському вітрі. Очі — яскраві, уважні. Немов вона його впізнала ще до зустрічі.

— Ти прийшов, — сказала вона, майже пошепки.

Це була Тара. Координатор на базі. Але для Назара — вона вже давно була кимось більшим. Її образ жив у ньому задовго до цього моменту, у повідомленнях, відеозв’язку, снах.

Поселення

Тара вела його по пандусу вглиб бази. За куполами — червоні скелі, схожі на хребти древніх істот. Всередині — метал, скло, кисень. Структура була продумана до дрібниць: шлюзи, гермозони, гідропонні сектори.

— Привіт, — озвався високий чоловік із глибоким голосом. — Я Віктор. Головний інженер. Ми чекали на тебе.

— І Міхель, біогеохімія, — додав інший, худорлявий і усміхнений. — Маємо багато ідей, і мало рук.

Аюмі, японка з коротким волоссям, просто кивнула. Її погляд — уважний, мовчазний. У її очах було щось спільне з самим Марсом — холодна стриманість і глибина.

— Це твоя каюта, — Тара показала на скромний відсік. — Завтра буде орієнтація. Але поки… подивись навколо. Нехай Марс заговорить до тебе сам.

Назар вийшов під купол. Його погляд ковзав по горизонту. Небо — блідо-рожеве, нерухоме. Тут не було птахів, вітру, шуму. Але була присутність. Неначе сама планета спостерігала. Марс мовчав — і тим самим говорив найгучніше.

Бесіда

Увечері Тара сіла навпроти нього біля великого ілюмінатора. Поза межами скла — незмінний ландшафт. Але всередині — нова реальність.

— Ти довго мріяв про небо, — сказала вона. — І ось ти тут. І воно — зовсім інше.

— Воно прекрасне. Але не прощає, — відповів Назар. — Я чую його… але ще не розумію.

— І не треба одразу. Воно заговорить, коли будеш готовий.

Між словами — мовчання. І воно теж мало сенс.

— Тобі важко було залишити рідне? — спитав він після паузи.

— Щодня думаю про дім, — відповіла вона. — Але тут… ми будуємо щось нове. І це — теж правда. Друга, не менш важлива.

— А я шукаю… щось, що не можу назвати. Але воно… тягне зсередини. Можливо, відповідь. Можливо, сенс.

Тара усміхнулась. І в тій усмішці була підтримка.

— Можливо, він ближче, ніж здається.

Зближення

Вони мовчали довго. У цій тиші народжувалось щось нове. Неначе обидва відчули, що межа між мрією й дійсністю — це не лінія. Це мить. І вони в ній.

— Іноді я думаю, — сказав Назар, — що мрії — це мости. Між тим, ким ми були, і тим, ким маємо стати.

— Якщо так, — відповіла Тара, — то ми вже посеред мосту. І маємо не впасти.

Її рука торкнулася його. Ледь. Але ця мить була важливішою за всі слова.

Тиша, яка говорить

— Ти не один, Назаре, — сказала вона. — Навіть тут, серед пилу. Я з тобою.

Він дивився на її очі. І розумів: цей холодний, мовчазний світ вже ніколи не буде чужим. Бо є вона. І є він.

Їхні пальці зустрілись. А за ілюмінатором небо горіло рудим, ніби підтверджуючи їхній союз.

І навіть червона тиша Марса — здавалася теплішою.