Глава 4. Шлях

Корабель «Горизонт» летів крізь мовчазний космос. За ілюмінаторами — ніч безкрая, а всередині — напруга. Вона не виривалась назовні, а розросталась повільно, як мікротріщини в корпусі. Їх не видно — поки не стається щось незворотне.

На третю добу польоту екіпаж зібрався в загальному модулі для короткого знайомства. Це була ініціатива капітана — щоб хоч трохи розтопити дистанцію між людьми, які щойно залишили Землю.

Крім Назара, інженера з України, та Марини — психолога місії з подвійним французько-українським корінням, були ще:
Катя, біолог із Польщі — пряма, вогняна, з блиском у погляді;
Віктор — мовчазний геохімік із Чехії, схильний до іронії;
Алекс — канадський медик, спокійний і уважний;
Тара — стратег-аналітик з Індії та США, спостережлива, з холодною логікою в очах.

Назар уважно слухав кожного, але внутрішньо почувався відстороненим. Тільки з Мариною він міг бути собою — без маски, без внутрішнього напруження. Вона була тихою силою, яка не прагнула уваги, але завжди помічала те, що інші пропускали.

— Назаре, а чому саме ти подався на цю місію? — запитала Катя, коли настала його черга.

Він подумав. Потім сказав:

— Тому що одного разу подивився в небо… і відчув, що воно дивиться у відповідь.

Усі замовкли. Хтось усміхнувся. Хтось — задумався.

Бо у цій фразі — було більше, ніж слова.

Дні в польоті були чітко розписані: тренування, дослідження, симуляції посадки, психологічні тести. Але між справами Назар знаходив хвилини, щоб залишитися наодинці.

Він сидів біля ілюмінатора, стискаючи в долоні срібну зірку — ту саму, що передала мама.

Іноді йому ввижалася постать дівчини з вокзалу. Її погляд. Її тиша. Її присутність — як відповідь на питання, яке він ще не сформулював.

— Думаєш про неї? — тихо запитала Марина, сідаючи поруч.

— Я навіть не знаю, хто вона. Але чомусь здається, що зустріну її знову.

— Може, вона вже тут, — загадково усміхнулася Марина.

Назар подивився на неї, але нічого не відповів.

Бо інтуїція говорила: ще не час для відповідей.

Під час симуляції аварійної посадки щось пішло не так. Система дала збій, модуль почав обертатися, і Назар, закріплений на центральному сидінні, відчув, як серце стискається в грудях.

— Стабілізую! — крикнув Віктор, пробуючи перезапустити навігацію.

Марина трималася за поручні, але її очі — були спокійні. Вона спостерігала. Аналізувала.

— Назаре, дихай рівно. Ти потрібен нам тут.

І він дихав. Рівно. Глибоко.
Бо розумів: це лише початок. І справжні випробування — ще попереду.

Коли модуль нарешті вирівнявся, в салоні настала тиша.

— Добра робота, команда, — сухо сказав капітан. — А тепер — аналізуйте й робіть висновки.

Але Назар не слухав. Його погляд був прикутим до ілюмінатора.
Бо на мить… йому здалося, що в далечині він бачив не зорю.
А очі.

Ті самі. З вокзалу.
І вони все ще дивились на нього.

 ...

Додай у бібліотеку, якщо ця глава торкнулася.
Коментар, підписка й сердечко — найкраща підтримка для автора у польоті між словами.