Глава 3. Вибраний

У центрі Парижа йшов дощ. Але Назар не чув ані крапель, ані вітру. Він сидів у гуртожитській кімнаті, втупившись в екран. Сині букви на білому фоні горіли, мов вогонь у тумані:

"Шановний пане Назаре Левицький...
Вас затверджено до складу екіпажу місії “Марс-2037”."

Він перечитав повідомлення тричі. І щоразу воно ставало менш реальним. Підвівся. Пройшовся. Знову сів. Дихання уривчасте. У скронях — глухий пульс. На обличчі — несподівані сльози. Не від страху. Від усвідомлення:
Я лечу. Справді лечу. І все зміниться назавжди.

А разом із цим — біль. Стискуючий, але солодкий. Бо радів, як дитина, і водночас розумів: за радістю завжди йде тінь.
А якщо я більше ніколи не повернусь?..

Вікно було запітнілим. За ним — тьмяне світло ліхтарів і нерухома темрява. Мама стояла біля плити, повільно помішуючи щось у каструлі. Її плечі тремтіли ледь помітно — не від холоду.

— Ма, — голос був м’який, але впевнений. — Мене вибрали.

Вона завмерла.

— Справді?

Назар кивнув. Вона не плакала — тільки вдихнула глибше, мов зібралася з силами.

— Ти розумієш, що це… — її голос урвався. — Що ти можеш…

Він підійшов ближче. Обійняв її. Її руки — теплі, рідні. Запах м’яти й яблучного пирога повернув його у шість років, коли він ховався під столом від грози, а мама гладила волосся і шепотіла: «Я тут».

— Я знаю, — прошепотів він. — Але я мушу. Це не просто місія. Це… поклик.

— Поклик?.. А якщо цей поклик забере тебе назавжди?

— Він уже забрав. У ту мить, коли я подивився в небо — і відчув, що воно дивиться у відповідь.

Мама мовчки подала невелику коробочку.
— Це зірка. Твій тато носив її на війні. Тепер — твоя черга.

Перон був холодним. Люди метушились, обіймались, говорили. Назар стояв серед рідних. Мама. Брат. Колеги. Старий сусід.

— Якщо зустрінеш інопланетян — скажи, що ми нормальні, просто в нас тяжка географія, — жартував Остап.

— А ще, що в нас найкращі вареники в Сонячній системі, — усміхнувся Назар.

Та саме в цю мить він побачив її. На іншому боці перону. Темне пальто. Капюшон. Вона стояла і дивилась на нього. Очі — незнайомі, але рідні. Не з цього світу — і водночас звідти, де його серце.

Він хотів крикнути. Зробити крок. Але потяг рушив. Її постать зникла в тумані, як сон.

У вагоні було тихо. Назар сів біля вікна. У долоні — срібна зірка. Він стис її, заплющив очі.

Ти там.
Я відчуваю.
Це не просто політ.
Це шлях до тебе.

...

Додай до бібліотеки, якщо глава торкнулася. Підписка і сердечко — найкраща підтримка автору.