Глава 1. Заявка

Вона стояла посеред пилу. Тонка, нерухома, мовчазна. У її очах не було зірок — лише відбиття його самого.

Назар прокинувся.

Небо завжди мало для нього інше значення. Ще з дитинства він любив лежати на даху старого будинку в Коростені й дивитись угору — крізь хмари, крізь зірки, ще далі. Там, де немає шуму міста, тривог, гравітації. Там, де знову з’являлася вона — дівчина зі снів. Чіткий силует на тлі марсіанського пилу. Він не знав її імені, не бачив обличчя, але щось у її присутності кликало. Іноді він прокидався серед ночі з абсолютною впевненістю: вона справжня.

Зараз Назар стояв на даху обсерваторії, тримаючи в руках телефон. На екрані пульсував яскравий банер:

ЧЕРВОНА МІСІЯ 2037 — ВІДБІР АСТРОНАВТІВ НА МАРС.
Країни-партнери: США, Японія, Україна, Франція, Канада...

Україна. Його країна. Він усміхнувся. І в голові промайнула думка: а раптом?

— Що, знову в небо дивишся? — почулося за спиною.

Оля, колега з обсерваторії, тримала в руках кухоль чаю. Усмішка була звичною — теплою й трохи іронічною.

— Ти там когось шукаєш?

Назар мовчки кивнув.

— Та ти ж не серйозно, — засміялася вона. — На Марсі ще ніхто не знайшов життя.

— Я не шукаю життя… — прошепотів він. — Я шукаю її.

Навіть сам не був певен, сказав це вголос чи подумав.

На екрані лишалася кнопка: Подати заявку.

Він стояв над Коростенем, наче над картою спогадів. Місто дихало під ним. Ліхтарі, вікна, хрипкі автобуси на околиці — все було близьким. Рідним. Але щось всередині тягнуло його вище. Далі. Можливо, не просто на Марс — а до неї.

Він натиснув.

Форма була довгою. Ім’я. Вік. Освіта. Медична історія. Сертифікати. Психологічний профіль.

На пункті "Мотивація" він зупинився. Що написати?

Що мріяв про космос з шести років? Що будував перший дрон на кухні з пластикових трубок і моторчика з вентилятора?

Він почав друкувати:

Я народився в країні, яка ніколи не мала власних астронавтів.
Але ми завжди дивилися в небо.
Я — інженер. Знаю, як працюють системи.
Керував дронами ще до того, як це стало звичним.
Але головне — я маю мрію. І вона сильніша за страх.
Я хочу летіти. Бо там, серед пилу й мовчання,
я відчуваю, що мене хтось чекає.

Він перечитав. І натиснув: Надіслати.

Удома було тихо. Мама читала в кріслі, в улюблених окулярах, що завжди сповзали з носа. Назар сів навпроти.

— Ма, я подав заявку, — сказав просто.

Вона зняла окуляри, подивилася на нього пильно.

— Куди?

— На Марс.

Тиша зависла між ними. А потім:

— А якщо візьмуть?

— То полечу.

Вона кивнула. Без зайвих слів. Але її очі сказали більше: тривога. Гордість. Любов.

Пізніше, вночі, Назар лежав у темряві, дивлячись у стелю. За вікном світило червоне місто — ліхтарі малювали на стінах нові сузір’я. Але в його уяві це був не Житомир.

Це був Марс.

І вона — тінь на горизонті, знайома й далека — знову стояла в пилу, дивлячись йому в душу.

Ти вже чекаєш. Я скоро.

...

Ти вже тут.
Ти читаєш.
Значить — ми вже пов’язані цією історією.

Залиш відгук — я бачу кожне слово.
І підпишись, якщо хочеш пройти цей шлях разом.
Далі буде…