-

Марґо повернулася до Вальмонту з відчуттям визволення, яке можна було б порівняти з тим, ніби вона щойно скинула з себе важкий, задушливий тягар. Кожен куточок її оселі шепотів про незалежність, про те, що відтепер ніхто не посміє командувати її часом, її бажаннями, її думками.

Та свобода мала свої дивні спокуси. Марґо знайомилася з людьми, чиї манери були настільки дратівливо принадні, що вона часом ловила себе на думці: «Може, я справді сумую за цією людською посередністю?» Ці «пригоди» обіцяли гострі враження, але щоразу, повертаючись у мовчання своєї квартири, вона усвідомлювала: ніхто й ніщо не здатне замінити ту просту насолоду — бути володаркою власного життя.

Іронія долі, яку Марґо так полюбляла помічати, полягала в тому, що саме в цих спробах «розважитися», у дрібних випробуваннях і скандалах, вона почала цінувати те, що вже мала: свободу, спокій і право самій визначати, як жити.

Так, вона могла б віддатися новим пристрастям, могла б зробити своє життя ще яскравішим, можливо — небезпечнішим. Але Марґо збагнула одну істину: іноді справжня влада над життям полягає не в тому, щоб кидатися в пригоди, а в тому, щоб оберігати те, що справді важливе — навіть якщо це здається нудним чи непримітним для чужого ока.

І от, із їдкою усмішкою на вустах і легкою втомою в серці, Марґо відчула смак справжньої свободи — тієї, що не потребує сцен, криків і драм. Свободи, яка дарує право бути собою — без вибачень, без жалю, без тіні страху перед чиїмось осудом.

Вона спонтанно прибула до Вальмонту, ведена водночас жагучою тугою й таємною ревністю до минулого — до того самого життя, яке колись зрадливо віддала на поталу долі. Її тягло сюди щось невидиме, майже невагоме, але настільки сильне, що навіть спогади про чоловіка, того самого, хто переконав її залишити місто, здавалися тепер тьмяною ілюзією. Він був прекрасний у своїй облудній простоті — наче демон-спокусник, що дарує мить насолоди перед падінням. І вона, піддавшись його впливу, здійснила помилку, про яку тепер згадувала з іронічною ніжністю.

Коли Марґо увійшла до квартири, орендованої на місяць, її огорнуло дивне відчуття вдоволення — ніби цей простір дихав нею самою. Усе тут було створене для її погляду, для її дотику, для її тиші. Очі, натреновані бачити фальш і лицемірство, раптом повірили першому враженню. Серце, зраджене колись чоловіком, тепер відгукувалося на простір і світло, на солодку вседозволеність, що витала в повітрі. «Так буває», — промайнула думка, ніжно пестячи її свідомість, і посмішка торкнулася вуст, обіцяючи заборонене задоволення від власної незалежності.

Краєвид за вікном заворожував. Могутні фасади будинків навпроти здавалися завісою, за якою ховалася невидима еротична сцена — дихання минулого, що збурювало кров. Її охопило запитання: бути вдячною за те, що мала, чи піддатися спокусі шукати нові насолоди, нові обличчя, нові дотики життя?

«У кожної медалі — дві сторони», — прошепотіла вона, і цей шепіт звучав, мов прихована сповідь. У ньому тремтіла пристрасть, майже садистська, до самої думки про владу — владу над власними рішеннями, над долею, над собою.

Думки про чоловіка випливли, мов неприємний присмак дешевого вина, і Марґо тихо всміхнулася. Він був жалюгідний, млявий, забудькуватий — але скільки разів його присутність пробуджувала в ній оте тонке, витончене роздратування, змішане з таємною хтивістю! Вона згадала, як просила його подати оксамитовий мішечик з травами — проста дрібниця, забута ним із ледачою байдужістю, — і зрозуміла, що ця дратівлива слабкість була лише частиною гри, у якій вона більше не мала наміру брати участь.

Сонячний день палав за вікном, і Марґо відчула солодку насолоду від самої думки, що ніщо вже не затьмарить її настрій. Вона вирішила пройтися знайомими до болю вулицями — і незабаром її привабило одне місце, особливе, забуте, але все ще дихаюче минулим. Дім, який вона колись залишила — нерозважливо, без жалю, — тепер кликав її назад. Не з цікавості, ні. Вона йшла туди, щоб відчути подих часу, можливо, вступити з ним у тихий, невидимий танець — танець спогадів і пристрасті.
«Побачимо», — прошепотіла вона, і в цьому шепоті чулося передчуття відкриття нових утіх, нових тайн, нових витончених насолод, що ховаються в тіні старих стін.

Їй було страшно — солодко, млосно, збудливо. Цей страх лоскотав шкіру, немов чиїсь невидимі пальці ковзали її спиною. Вулиці, квіти, кущі, обличчя перехожих — усе видавалося іншим, невідомим, і в цій новизні таїлося обіцяння насолоди й болю водночас. Люди проходили повз — їхні тіла, їхні погляди здавалися закам’янілими під тягарем власної прихованої похоті й жаху. Колись, п’ятнадцять років тому, їхнє щастя було відвертим, майже хижо-жадібним; тепер воно ховалося, мов раб у клітці, боячись виповзти на світло.

Марґо часто ловила себе на думці, що живе у власній голові — серед думок, що змішуються з бажаннями й тривогами. Розмірене життя не просто втомлювало її — воно роздирало її зсередини, змушуючи тіло тремтіти від нудьги. Кожен день вимагав чогось нового: варто було лише трохи відступити від звичного порядку — і розум її зупинявся.

Єдине втішення після виснажливої праці по дому — повільне, майже ритуальне нанесення живильного крему на сухі, зневоднені руки. Крем завжди був при ній — наче амулет або заборонений плід; вона втирала його в шкіру, насолоджуючись млосним, звабним дотиком. Марґо ненавиділа сухість губ і долонь, тому завжди носила з собою крем і блиск для губ. Якби вона опинилася на безлюдному острові, ці дві речі стали б її єдиними супутниками.

Пейзаж навколо здавався водночас умиротвореним і збуджуючим: м’які лінії обрію пробуджували думки про майбутнє, про таємні, приховані бажання, про те, що ще може статися. Минулої ночі Марґо снилося, що вона саджає молоді дерева — без листя, оголені до останньої жилки. Сон цей міг би віщувати нагороду або сімейне порозуміння, та ні одне з цих благ їй не судилося.

«Може, мій чоловік нарешті протверезіє… — з гіркою, іронічною надією подумала вона. — Ні, це неможливо». Вона зітхнула. «Мої дерева… вони без листя», — майнула в її свідомості думка, і в цьому образі вмістилася вся її втрата, її жагуча туга й прихована, майже заборонена пристрасть до життя, де сухість рук і губ здається дрібницею.