Глава 2: Оттакої.

Єва посміхається, підводиться зі свого місця й грайливо тягне його за руку.
— Підводься, йдемо зі мною, — вона впевнено дивиться на нього.
Та хлопець, навчений минулим днем, лише глянув на Алекса і відповів дівчині: — Ти краще сиди.Єва посміхається, підводиться зі свого місця й грайливо тягне його за руку.
— Підводься, йдемо зі мною, — вона впевнено дивиться на нього.
Та хлопець, навчений минулим днем, лише глянув на Алекса і відповів дівчині: — Ти краще сиди.Вечір. Бар у підвалі старого будинку. Це не таке вже й популярне місце — про нього знають бодай місцеві, та й туристам сюди вхід заборонено. Господар, у збиток собі, намагається максимально зберегти це місце, відгороджуючись від навколишнього світу.
Приглушене світло ламп розжарювання вкриває кожен куточок своїм теплом. Лисий бармен, з охайною бородою натирає склянки до ідеальної прозорості, поки ніхто не робить замовлення. Біля далекої цегляної стіни, обтягнутої гірляндами того ж жовтого сяйва, розмістилася невелика сцена з мікрофоном. Її іноді використовують, щоб співати караоке або, хто вміє, грати на фортепіано, яке незрозуміло як сюди потрапило.
Може навіть здатися, що це не бар, а високооцінений, автентичний ресторан “Мішлен”, от тільки зі страв тут хіба що цибулеві кільця, та й ті можна знайти смачніші. Але люди приходять сюди не заради їжі. Це місце для душі — щоб відпочити після важкого робочого дня.
За барною стійкою, обійнявши руками великий скляний кухоль, сидить п’яний Ден. Цей завсідник проводить тут чи не кожні вихідні. Коротка кучерява шевелюра вже береться сивиною, а незграбна борода лише підкреслює втомлений вигляд. Схоже, чоловік ніколи не буває веселим, але водночас він готовий підтримати будь-яку розмову — спілкування залишається його єдиною розрадою.
Алекс помічає, що в кухолі Дена залишилася лише піна:
— Тобі підлити, друже?
Чоловік мить міркує, та нарешті відсуває порожній посуд убік, ніби відриваючи від власної долоні:
— Ні. Щось не хочеться вже.
Він невимушено схиляється вперед, поклавши зчеплені в замок руки на поліровану поверхню. Ледве тримаючи важкі повіки, бідолаха спостерігає за своїми великими пальцями, які повільно обертає один навколо іншого:
— "Янкіз" знову програли…
— Ти дивишся бейсбол? — дивується Алекс, адже вперше чує від нього бодай щось про спорт.
— Ні. Але все одно сумно.
— У тебе щось сталося? Знову Брук? — зацікавлено питає бармен і, ігноруючи відмову, тягнеться до крана з пивом.
Поки Ден мовчить, скляні стінки нового кухля вже не можуть стримати пишну піну запашного лагера. Золотистий нектар ліниво ллється через край — Алекс налив ущерть для хорошого друга.
— Ми сьогодні підписали всі документи, — тихо каже Ден саме в мить, коли бармен насухо протирає боки бокала й обережно підсуває його по гладкому дереву. — В мене стійке почуття, що я вже ніколи її не побачу.
Чоловік неохоче, та слухняно тягнеться до випивки й притуляється губами до піни.
— Може, воно й до кращого? — м'яко зауважує Алекс. — Ця жінка все одно приносила тобі лише страждання.
— Не знаю… Я її досі люблю.
Ден важко зітхає. Схоже, навіть алкоголь сьогодні безсилий проти цього болю.
У далекому кутку бару, куди майже не падає м'яке світло ламп, компанія студентів гучно святкує закінчення важкої сесії. Зібравшись за великим столом, вони завзято заливаються випивкою в передчутті довгоочікуваних канікул.
Раптом з того боку долинає різкий дзвін розбитого скла. Алекс миттєво напружується і незадоволено повертає голову, вже очікуючи на п'яний конфлікт. Проте картина виявляється мирною: один із хлопців уже сидить під столом, ніяково згрібаючи уламки келиха, поки інші взагалі нічого не помітили й продовжують реготати, насолоджуючись вечором.
"Схоже, пронесло", — подумки зітхає з полегшенням Алекс і повертається до свого похмурого співрозмовника.
За невеликим круглим столиком, занурившись в очікування, сидить темношкірий красень, не інакше. Та чомусь молодий чоловік ховається у великому капюшоні літнього лляного худі, який затінює ледь не половину обличчя, а руки зникають під довгими рукавами. Худий, високий і самотній, він раз у раз позирає на вхід.
За сусіднім столиком випивають дівчата, можливо, у півтора раза старші за хлопця. Вони поглядають на нього, сміються та перемигуються, але він ні на кого не звертає уваги.
— Іди вже! — чується з того боку.
Артур помічає, як одна подруга випихає іншу. Виходу немає, тож між ними зав’язується розмова:
— Чому ти так дивно одягнений? — з п'яною підозрою запитує жінка. Вона натужно примружилася, ніби намагалася сфокусувати погляд і викрити його в чомусь лихому. Оглянула його застебнуту під горло сорочку, довгі рукава в теплий вечір. — Тобі не жарко, ні? Що ти ховаєш?
— Я хворію. У мене проблеми зі шкірою, — максимально сухо відповів Артур, сподіваючись, що цього вистачить, аби вона забралася.
Але ефект виявився протилежним. Жінка інстинктивно відсахнулася, роблячи різкий крок назад, аж підбори гупнули по підлозі. На її обличчі з'явилася гримаса брезгливості, яка, втім, швидко змінилася дурнуватою посмішкою.
— А що з тобою? Це заразно? — вона театрально прикрила рота долонею, озираючись на своїх подруг, які вже затихли й витягнули шиї, ловлячи кожне слово. — Передається через... ліжко? Ну, ти розумієш? — запитує вона й сама ж заливається голосним, неприємним сміхом, чекаючи на підтримку свого столика.
Артур повільно підіймає на неї погляд. Усередині все стислося в тугий вузол. Вислуховувати день у день ці розпитування, ловити на собі погляди, як на дивовижного звіра в зоопарку… Бісить. На його обличчі не залишається й сліду від звичної ніяковості — лише холодна, кришталева огида.
Він вичікує паузу, даючи її сміху повністю заповнити простір навколо, і лише коли жінка починає ніяковіти від його мовчання, спокійно, але дуже виразно вимовляє:
— Дивлюся я на вас і думаю: чому ви так не одягнені? З таким-то обличчям вам би теж не завадило сховатися під щільною тканиною. Подалі від людей.
Жінка миттєво запнулася. Її безглуздий сміх застряг у горлі, перетворившись на кумедне гикання. Подруги за сусіднім столом, які секунду тому готувалися реготати, шоковано замовкли. Червона пляма сорому швидко розповзлася по її щоках. Вона хотіла щось відповісти, роззявила рота, але так і не знайшла слів.
Нарешті вона розвернулася і майже втекла назад, забравши з собою весь цей гнітючий душок неприємного товариства. Артур повільно видихнув із полегшенням і розправив плечі. Десь глибоко в душі ворухнулося слабке почуття провини за власну жорстокість, адже зазвичай він не дозволяв собі такого. Але цей секундний укол совісті швидко перекрила чиста хвиля спокою та солодкого очікування. Головне руйнівне джерело шуму зникло. Тепер він знову був готовий чекати на Єву.
Час уповільнюється. Музика ніби проникає під шкіру і починає лунати десь глибоко всередині. З боку входу чуються дзвінкі кроки, які заглушують усі інші звуки. На сходах з’являються нові Євині підбори — ті самі, які її таки вмовила одягнути Марія. Шикарна синя сукня виблискує у приглушеному світлі бару, а довершують цей образ непокірні вогняні хвилі, розбиті на піну, що вирує у променях багряного заходу.
Чоловік не може відвести очей від цього янгола та її енергії, що вмить полонила весь заклад. Він щиро не розуміє, як хтось, схожий на неї, взагалі погодився на побачення з ним. З огидним виродком, який сам на себе в дзеркало не здатний глянути без відрази.
Він насунув капюшон ще нижче: “Радше вона прийшла не до мене. Може, в неї тут інше побачення”, — чомусь не вірить він у себе. Артур повністю сховався у своєму капюшоні, щоб не розбитися об реальний, жорстокий світ, у якому він, за його ж словами, нікому не потрібен.
Навіть бармен відволікається від свого співрозмовника й відкладає склянку. Він кладе долоні на стійку і приймає агресивну позу, зиркаючи на неї з-під лоба, ніби між ними вже була якась неприємна історія.
На кожну сходинку Єва ступає обережно, максимально фокусуючись на русі.
Дівчина оглядає бар і шукає поглядом того, кого зовсім не пам’ятає: “Так. Марія сказала, що я одразу зрозумію…” — прокручує вона в думках.
З останньої сходинки вона помічає Артура. “Який… дивний…” — не до кінця сформулювала дівчина, як раптово оступається, підвернувши ногу. Марія не встигає її підхопити, тож Єва, заледве встигнувши виставити руки вперед, глухо вдаряється об стіну навпроти сходів.
Марія сподівалася, що її подруга збиратиме погляди завдяки сукні, та в цю секунду Єва вражає всіх у своєму стилі.
Артур підривається з-за столу й кидається до неї. У цю секунду він забув, що може не сподобатися їй. Усі ці терзання миттєво зникають із голови. Він бере її за руку, щоб допомогти підвестися.
"Така ніжна", — проноситься в його думках.
Єва ж уся почервоніла. "Ну не можна ж було ще більше зганьбитися, а?!" — вона глянула кудись на стелю лютим поглядом, подумки проклинаючи те, що ховається десь там нагорі й зараз точно сміється над нею.
— З тобою все гаразд? — запитує він.
Його голос тепер звучить зовсім інакше, ніж у розмові з тими “леді”. У ньому більше немає тієї холодної сталі, якою він щойно відбивався від п’яної гості. Тепер він огортає безпекою, теплом і турботою — стає чимось схожим на м'який джаз.
Артур обережно веде Єву до свого столика. Кожен крок дається дівчині з болем, тому вона випадково переносить усю свою вагу на хлопця, мимоволі притулившись до його міцних грудей. Артур на мить затамовує подих, відчуваючи, як її тепло пробиває всі його внутрішні бар'єри, а аромат шампуню з корицею крутить голову сильніше за будь-який алкоголь. 
— Може, відкладемо це побачення? Початок щось не задався, — невпевнено пропонує він.
Та Єва не бажає нічого відкладати. Весь день її розриває думка: чим він так зачепив її вчора. Так, вигляд у нього дивний, але це не те, що її привабило. Дивакуватих фриків у Нью-Йорку купа, але в ньому має бути щось інше. Чи він сподобався їй лише на п’яну голову, а насправді в ньому немає нічого? Пустушка?
— Ні. Не відкладемо, — дівчина відпускає Артура і без підтримки доходить до столика, займаючи місце. — Все, нога не турбує. Сідай.
Хлопець уже встиг відчути її характер на минулому побаченні, та це вражає як уперше. Єва нагадує йому вередливих дітей, у яких настрій та ставлення можуть змінитися будь-якої миті, і ти ніколи не вгадаєш, що саме у них у голові. Своєю поведінкою вона походить на його молодшого брата.
Він дивиться на неї й щиро усміхається. Артур уже розуміє: вона та сама.
П’яна компанія за сусіднім столиком, яка щойно залицялася до нього, ніяковіє. Дівчата відчувають сором і не знаходять нічого кращого, ніж покинути цей “корабель”, кидаючи косі погляди на їхній столик. Вони швидко підіймаються сходовим маршем, залишаючи після себе лише відлуння свого сміху.
— Ти мене вибач, але я чомусь взагалі не пам’ятаю минулого побачення, — Єва ніяково замовкає, відчуваючи, як знову червоніють щоки.
Вона дивиться на Артура, чекаючи на засудження чи насмішку, але бачить лише його спокійний, затишний погляд. Усередині все дивно стискається. Для неї це почуття нове й зовсім невідоме. Вона ж ніколи раніше не думала про чоловіків у романтичному плані, та й на справжні побачення ніколи не ходила — вчорашня п'яна зустріч, яку вона не пам'ятає, точно не рахувалася. Усі хлопці навколо завжди були для неї просто друзями, з якими можна посміятися чи випити. А тут один лише його вигляд геть вибиває її з колії. Намагаючись повернути контроль над собою і сховати це дивне збентеження, дівчина раптом хитро посміхається:
— Може, це стане нашим першим? — так вона намагається згладити кути своєї колишньої нестриманості в алкогольному угарі.
— Серйозно?.. — Артур ледь помітно посміхається. — Знаєш, я й сам мало що пам’ятаю з учорашнього. Можемо почати спочатку.
Єва полегшено видихає. Її погляд мимоволі ковзає по його застебнутому під горло комірцю. Попри непроглядний туман у голові, вона згадує, що під цим захисним шаром ховаються плями вітиліго. Чомусь сьогодні він приховує їх ще ретельніше.
“Чому? — запитує вона в себе. — Він соромиться? Гаразд, поки не буду лізти до нього з розпитуваннями”.
“Боже, про що я думаю?” — дівчина подумки обсмикує себе, усвідомивши, що вже уявляє його без верхнього одягу.
Її завжди тягнуло на все дивне, не таке, як у людей. Марія колись крутила пальцем біля скроні, називаючи це дурним бзиком, і тепер Єва сама себе за це засуджує. Їй стає млосно від власної голови: невже цей хлопець подобається їй лише як якийсь рідкісний експонат? Невже вона настільки поверхнева й зіпсована, що ведеться на його "дефект", як на чергову диковинку для своєї колекції дивацтв? Вона гірко корить себе за ці думки, вважаючи свій інтерес чимось брудним і неправильним.
Їй до бісиків хочеться торкнутися цих плям, і Єва впевнена, що справа лише в них. Вона ще не здатна усвідомити, що насправді їй просто вперше в житті любо. Що її тримає тут не чиясь унікальність чи дивацтво, а те, як цей хлопець мовчки сидить навпроти. Помітна лише їй, крізь його броню іноді проривається невинна невпевненість — те, як він дихає, як дивиться на неї цим своїм затишним поглядом. Вона перекладає все на екзотичну зовнішність, бо просто не вміє розпізнати банальне людське тепло.
Їй вперше хочеться бути дівчиною поряд із хлопцем, але вона продовжує карати себе за вигаданий гріх, заштовхуючи ці метання глибше.
А Артур, злегка погойдуючи в келиху залишки напою, продовжує тримати на обличчі спокійну посмішку. Він, звісно, збрехав, що нічого не пам'ятає. Насправді він чудово пам’ятає усе: її кумедні спроби співати в караоке, безсоромні залицяння і навіть ту бійку з барменом. Але зараз, дивлячись, як вона заспокоїлася, він розуміє, що зробив правильний вибір, підігравши їй.
— Що ж, тоді з першим побаченням нас? — Єва простягає руку хлопцеві.
Марія тим часом займає місце в цьому “театрі” поряд із барною стійкою. На диво, сама вона прийшла у звичайному одязі — не стала виряджатися як зазвичай. Цей вечір має належати лише Єви, або вона просто розуміє, що це не те місце, куди варто так виряджатися. Єва тут зараз ой як виділяється.
Артур відповідає взаємністю і тисне руку своїй супутниці.
Його рукав трохи зсувається, оголюючи ваду. Хлопець помічає, як дівчина витріщається на білу пляму. Він сором’язливо ховає руку під стіл, поспіхом поправляючи тонку тканину.
— Ти зовсім нічого не пам’ятаєш? — запитує він, і в цьому питанні тепер чути не лише цікавість, а й надію впереміш із страхом.
— Що це? — у Єви іскряться очі.
— Та це біла туш для графіки, — він швидко знаходить відмовку, ніби давно звик до цієї брехні. — Писав пером перед виходом і випадково перекинув баночку на себе. Ця гидота сохне миттєво і в'їдається намертво, її тепер тільки зі шкірою здирати. Не хотів іти на зустріч заляпаним, тому сховав цей жах під рукавами.
Обманути легше, аніж зізнаватися у своєму каліцтві. Артур не наважується сказати правду ще раз. Можливо, тепер, коли вона при здоровому глузді, вона злякається і піде. Він не може втратити ту, в яку закохався з першого погляду.
Бармен разом із Марією поглядають на столик нашої парочки.
— Сподіваюся, сьогодні ви без своїх курйозів проводитимете тут час, — бурчить він. — Я-то добре вас обох знаю, Маш, але ще одна така вихідка, і твоя подруга потрапить у чорний список.
— Ой, та не бурчи, Алексе. Класно ж учора погуляли! — Марія поплескує чоловіка по плечу. — Налий-но мені чогось, та й поміцніше. Не можу на тверезо дивитися в той бік. “Романтики”, бляха…
Алекс дістає з-під стійки гранчасту склянку, кидає в неї три великі кубики льоду, майстерно наливає віскі з великої пляшки й підсовує по стійці до дівчини.
— Дідько. Те що треба, — каже вона і хапає склянку.
За столиком під сходами сидить яскраво нафарбована, вишукано вбрана дівчина. Сьогодні Рейчел теж чекає на побачення: вона домовилася зустрітися тут із хлопцем із Тіндера. Дівчина лайкнула справжнього красеня — коротко стриженого брюнета, який ніби щойно зійшов із постера якоїсь сучасної інді-рок-групи.
Рейчел спершу здивувалася, коли він відповів взаємністю, але недаремно ж батьки завжди називали її своєю принцесою. Можливо, вона просто сама не помічала власної краси.
Раптом у бар спускається істота, яку інакше як хлопчиськом і не назвеш: під носом у нього ледь пробивається перший пушок, великі окуляри з товстими лінзами сповзають на ніс, а спина скручена, наче у шахового коня. На голові рідке, коротке волосся — радше натяк на шевелюру — зачесане вперед.
"Хто його сюди взагалі впустив?" — подумала Рейчел.
Цей зачучверений чувак викликав у неї лише сміх, аж поки не попрямував рівно до її столика.
— Це ти, Рейчел? Ми переписувалися в Тіндері, — хлопець нахилився до неї.
Він опинився так близько, що дівчина у всій красі побачила його тридцять два жовтих зуби.
Вона в паніці вхопилася за свій клатч:
— Ні. Вибачте. Я… це не я! — випалила вона, вже на бігу прориваючись до сходів на вулицю.
Хлопець лише знизав плечима:
— Хм. А коли вона прийде? Я й так запізнився, — пробурмотів він і вмостився на її місце в очікуванні свого побачення.
Єва дивиться на Артура. Вони зависають у незручній паузі. Бар занурюється у дзвін склянок і приглушений гомін.
— Чому ти мені так сподобався? — запитує вона у своїй звичній прямолінійній манері. — Я знаю, що мене приваблює щось не таке. Що не так із тобою, крім того, що ти дивак?
Артур ледь не поперхнувся повітрям. Він очікував чого завгодно: кокетства, розмов про погоду чи запитань про його “картини”, але не цього рентгенівського погляду в саму душу. Під столом він сильніше стискає руки в кулаки, стримуючи страх зробити невдалий крок.
— Не знаю. Може, я красень? — саркастично мовить він.
— Ну, цього в тебе не віднімеш. Та у світі чимало красенів… Дилема, — каже вона, відкидаючи голову назад і встромляючи погляд у стелю. — Чим ти, взагалі, займаєшся? Яке в тебе хобі, життя?
Артур відчуває, як холодок пробігає по спині. Що йому сказати? Що його життя — це чотири стіни, темрява й уникання дзеркал? Що його єдині “друзі” — це тиша й очікування того моменту, коли можна буде зняти цю брехливу маску?
— Моє життя... — він на мить замовкає, підбираючи слова, які б не звучали як вирок. — Воно досить монохромне. Знаєш, як у старих фільмах, де забагато тіней і мало кольору. Я просто намагаюся не бути поміченим.
Єва опускає погляд зі стелі на нього. Її обличчя зараз серйозне, без тіні вчорашнього безумства.
— Круть. Я теж люблю сидіти вдома, — відповідає вона.
— Ти що, теж домосид? Ха. Кумедно, що ми взагалі зустрілися в барі. Я так зрозумів, що тебе сюди подруга затягла?
— Так. Вона іноді буває наполегливою, — Єва озирається і стикається з нею поглядами. — А тебе сюди яким вітром?
— Я так борюся зі страхом перед людьми. Мені набридло боятися кожного перехожого. Їхніх реакцій на мене. Усе свое життя я просидів удома. Хочеться змінити цю несправедливість.
— Цікавенько. Принесу-но я нам випити, — встає вона із-за столика.
— Стій. Може, я? У тебе ж нога, — підривається хлопець і намагається зупинити дівчину.
— Вона вже перестала, — зупиняє вона його: — І так. Що ти п’єш?
— Без різниці. П’ю все, — відповідає він, зніяковіло опускаючись у крісло.
— Хм.
Він намагається втримати натягнуту посмішку, але всередині вирує паніка й розгубленість: він точно зробив щось не так.
Єва підходить до бару й стає поряд з подругою: — Ти чому мене так вирядила, Маш? Я виглядаю як якийсь павич нафарбований.
— Зате ти точно вразила його. Давай, не гальмуй там. Вночі так рвалася повернутися до нього, а зараз біля стійки крутишся? На мене уваги не звертай.
— Що я вночі робила?! — репліка Марії стала для дівчини сюрпризом. Повернувшись до бармена, вона кинула: — Пляшку вина і два келихи, будь ласка.
Бармен мовчки дістає з-під барної стійки закриту пляшку недешевого вина, протирає її білим рушником і ставить на стійку.
— А келихи? — Запитує дівчина.
Бармен незадоволено, ніби це не його робота, намагається знайти ці келихи. Та чомусь вони ніде не знаходяться.
— О, ось де ви, — каже він, задоволений, що забрав у Єви кілька секунд. Це його жорстока, холодна помста за вчорашній гармидар.
Єва бере келихи і, вже готова повертатися до хлопця, наближається впритул до подруги та й шепоче: — Якийсь він дивний сьогодні.
Марія відчуває, що подруга скоро з’єднає все докупи й дізнається, що витворяла вчора. “Та самій розповідати їй про це? Ні, я не хочу потрапити під її гарячу руку”, — міркує Марія.
— Ой, та забий ти на Алекса, — відмахується подруга, забираючи свій віскі. — Краще іди до хлопця, моя Ти Романтика. 
Єва повертається до Артура. З відстані вона помічає, як той трусить ногою, перетворюючи цей рух на скажений маятник, що відраховує секунди до її повернення. Цей мимовільний рух живе своїм власним життям, абсолютно йому не підвладний.
— Нерви? — підходить Єва.
— Що? Ні, — невдало виправдовується він.
Хлопець бере пляшку вина, крутить її трохи, уважно розглядаючи етикетку, і ледь чутно видає: — Хм...
Єви стає цікаво, чому ця пляшка викликала в нього таку реакцію. Він що, якийсь сомельє і добре знається на вині? Це що означає, у цьому тихому місці подають якісь витримані напої, які далеко не скрізь можна скуштувати?
Вона й не здогадується, що ця його реакція означає повне нерозуміння. Артур рідко коли п’є, а подібну пляшку він взагалі не відкупорював ніколи: “Тут потрібен штопор”, — швидко збагнув він.
Хай там як, він вкручує інструмент у кришку з коркового дерева, владнується зручніше і впевнено висмикує цей бар’єр перед виноградним напоєм. Та от нюанс — половина корка залишається в пляшці.
Він проштовхує залишки корка всередину й розливає напій по келихах.
На просвіт у келихах видніються невеликі крихти корка, та вони їх не помічають. Уся їхня увага прикута виключно одне до одного.
Артур підіймає келих і дивиться крізь скло на Єву, заворожений перевернутим зображенням дівчини дивовижної краси. Опустивши руку, хлопець зустрічається з її зеленими очима:
— У тебе неймовірне волосся. Його колір ідеально тобі личить.
Єва, не звикла до таких компліментів, миттєво спалахує густим рум'янцем, стаючи кольором як стиглий кавун.
— Незнайомко, якщо це наше перше побачення, то я скористаюся своїм правом і розпитаю тебе про все, — каже він, хитро всміхаючись.
Єва рідко коли розповідає іншим про себе чи про своє життя. І що саме потрібно розповідати на побаченні, вона теж не знає:
— А що тебе цікавить?
Артур замислюється. Зараз він має вигадати щось особливе, аби знову не осоромитися. Це має бути питання, про яке їй буде цікаво розповідати, а йому — слухати. Щось таке, що розгорне діалог на повну. “Що ж це має бути?” — міркує він, театрально підперши підборіддя.
Він пірнає у вир думок, але кожне питання вислизає з його слабкої хватки…
— Ти навчалася на когось? — зрештою запитує він, руйнуючи тишу.
Єва тихо зітхає й закочує очі, але не зі злості, а радше від утоми:
— Ох, мені вже в печінках сидять ці розпитування від родичів: “чому кинула?”, “коли думаєш вступати?”, “що обрала?”, “як житимеш далі?”... Слухати це щодня — справжнє катування.
— Оу, гаразд, гаразд. Можеш не розповідати, — Артур підіймає долоні, намагаючись заспокоїти її раптовий спалах емоцій.
Дівчина помітно пом'якшується й ніяково всміхається:
— Та ні, вибач, твоя правда. Ти ж про мене зовсім нічого не знаєш, — Єва робить чималий ковток із келиха, змиваючи роздратування. — Я вступила тут, у Нью-Йорку, на архітектурний. І не те щоб не справлялася — відсиділа два курси, була ледь не відмінницею. Та в якийсь момент просто вигоріла. Щодня приходиш в аудиторію, де тебе оточують банальні люди з банальними, “правильними” думками. Я в тому закладі відчувала майже фізичний біль... Коротше, архітектура — це не моє, а вступати кудись іще... Я вже просто не горю цим.
— І взагалі не думала повернутися? хоча б заради диплома? — спантеличено запитує хлопець. Йому, з його закритим і системним світом, важко зрозуміти, як можна так легко взяти й закинути навчання.
— Диплом — це просто шматок пластику, Артуре, — вона відмахується, показуючи, що тема для неї вичерпана, і хитро мружиться: — А сам що? Вчишся?
— Вчусь, — Артур знову стискає кулаки, його впевнений погляд сиплеться й опускається на стільницю: — Ще зі школи я мріяв здобути професію, пов'язану з біологією. Мені жах як подобалося про все це слухати на уроках, та й у хімії я встигав. Зараз я вже закінчую хіміко-біологічний факультет. Це цікава сфера, як на мене. Я навіть не думав, щоб закинути її. Ми розробляємо різні ліки, вивчаємо їх. Допомагаємо людям.
— Звучить цікаво. Але тобі не набридає оце: рано прокидатися, збиратися в якесь нудне місце... Це ж ти марнуєш цілий день?
Артура дивують її слова: — “Марнувати”? Я там не марную час. Мені цікаво дізнаватися й вивчати науку, яка допомагає людям. Так, вставати рано іноді буває складно, та це доросле життя, — він ніби виправдовується.
    Єва допиває вміст келиха одним махом і наливає повний знову. В Артура ж за цей час випито ледве половину першого.
Бармен нарешті відволікається від Єви. Попри те, що замовлень немає, він починає чаклувати над якимось напоєм — і робить це виключно для того, щоб покрасуватися перед Марією.
Алекс упевнено підхоплює три пляшки: міцний бурбон, солодкий вермут і рубіновий лікер. Кілька точних, відточених рухів — і яскравий алкоголь змішується в металевому келиху разом із льодом, а далі починається справжнє шоу. Замість звичайного збовтування, Алекс ефектно переливає рідину з однієї склянки в іншу на відстані витягнутих рук. Щільна червона цівка слухняно летить крізь напівтемряву, не втрачаючи ні краплі, ніби підкоряючись його волі.
Наостанок він одним різким рухом зрізає смужку апельсинової шкірки, бризкає духмяним цитрусовим соком на вінця келиха і злегка підкручує його на стійці прямо перед дівчиною:
— Це тобі.
Марія дивиться йому прямо в очі, повільно підсуваючи келих до себе:
— Шоу було на мільйон, а от презентація підкачала. Готував ти його значно емоційніше, ніж віддав. Але дякую.
Дівчина робить невеликий ковток і на секунду завмирає. Смак її щиро дивує: це не просто прісний віскі. Цей коктейль виявився справжньою смаковою бомбою: цитрусова свіжість цедри миттєво змінилася глибокою, благородною гіркотою. Алкоголь обпікав, але так м'яко, що хотілося зробити ще один ковток. Проте Марія швидко повертає собі байдужий вигляд.
— І з якого дива такий щедрий жест? — вона вигнула брову.
— Та так, — Алекс спирається ліктями на стійку, підсуваючись трохи ближче. — Чому б не пригостити дівчину з таким... складним характером? Назвемо це компліментом.
— Ти підкочуєш, чи що? — прямо в лоб запитує вона, навіть не змигнувши.
— Ну, якщо в результаті ти погодишся піти зі мною на побачення, то вважатимемо, що підкочую.
Марія відбиває подачу миттєво, без жодної секунди на роздуми:
— Слухай, ти для мене застарий. Так що ні, дякую.
Алекс аж брову підіймає від такої зухвалості, його самолюбство явно зачеплене:
— Чекай, чому так різко? Ти ж навіть шансу мені не дала, секунди не подумала! І взагалі, звідки такі висновки про вік?
Не дочекавшись відповіді, Алекс відходить від Марії ближче до напідпитку Дена.
— Що, жінки? — співчутливо запитує Ден, іронічно посміхаючись.— Мда. Схоже, нам так і залишається бути самотніми, друже, — відповідає Алекс, намагаючись підтримати розмову цим смутним смішком. Хоча під маскою доброзичливого бармена в нього