Глава 3.

Глава 3.

Злата 

Краще б не зустрічала його. Перед очима все частіше вспливають картинки минулого життя. Все частіше відчуваю біль, який я не можу пережити ще й досі. Я наче поранений звір. Горе, якого не стихає ніколи. Та й не стихне. Стільки втрат в один день, це був мій приділ. 

Я дивлюсь на зачинені двері кабінету і ніяк не можу прийти до тями. Не віриться, що я знову зустріла своє минуле. Таке відчуття, що по мені танком проїхали. Нахаба. Вирішив, що як побачу його, то відразу з трусів виплигну. Е, ні. Не на ту натрапив. З трусів будеш вилітати ти, милий. Я обберу тебе до ниточки. Залишу з голим задом. Оце тоді буде видовище. Як добре, що нагадав про своє існування. Я вже й забула, що є такий паскудник та негідник. Більше не забуду. 

Всміхаюсь та закидаю голову на підголівник. Тепер залишилось працювати і не втратити розум. 

День рухався дуже повільно. Робота не йшла і я вирішила покинути місце праці раніше. Можу собі дозволити. Все ж, я і живу на роботі. Тому година раніше, година пізніше. Немає значення. 

Сідаю до свого мерсу та прямую до найближчого бару. Завжди запитувала себе: Чому люди завжди напиваються, коли їм важко? Заглушують біль, який так пече. Вириває сере. Саме тому, мабуть. 

Паркуюсь біля елітного клубу. Беру сумочку в руки та прямую до входу. Чому саме елітного? Тут мало бидла. Отакого, яке понажирається і чіпляється. Таких охорона відразу викидає на вулицю.

Проходжу до барної стійки та змовляю собі джин - "фінсбері". Сідаю на стілець і чекаю. Ногу закладаю на ногу. Оглядаю місцину. Не людно. А, що я хотіла о сьомій годині? Зате музика приємна: "Talking In Your Sleep (Bossa Nova Mix) - Ituana, Groove Da Praia" — згадую, як з подругою відривались під неї. Це було так давно, що й не згадаю. Такі миті вже здаються мені лише сном. Мимовільним таким. Я й не знаю, де зараз Вільма. Після всього, що сталось, я втратила з нею зв'язок. Та й вона не намагалась вийти на мене. Хоча, яке там вийти! Переспала з моїм женихом і ще мала зі мною спілкуватись. Ну, ти й загнула, Златко. 

Ех... 

Це лише дурні спогади. 

Мені подали мій напій. Я підтанцьовуючи на стільці, попивала свій фінсбері. Біла рідина приємно обпекла горло. Розлилась гарячим теплом десь внизу. Мене попустило. При, чому, конкретно так. Веселитись я почала не по дитячому. Сім склянок джину. До того ж я вирішила спробувати різні марки. Тут вам і "Barrister Pink", і "Tanqueray London Dry", і це тільки ті, що я змогла вимовити. Потім уже все. 

Моє тіло пішло у вільне плавання на танцмайданчику. Якраз, людей зібралось достатньо. Я вирішила показати з себе богиню. Мг... Скоріше криве каченятко. Ага. Коли я вийшла, тигриця, звабниця, то всі так і попадали. Не знаю від чого більше, від сміху, чи від моєї елегантної кобилячої підтанцьовки. Танцями той сміх важко було назвати. Особливо тоді, коли заграла музика: "Back To Black - Eve St. Jones." 

Тоді я віддалась своїм ногам. Та я їх не відчувала, як і вони мене. У нас була взаємо симпатія. Мг... 

Так, я дригалась, десь хвилин з двадцять. Потім мене грубо кудись потягли. От  вам і елітний клуб, чи бар. Два в одному. 

Я вже почала опиратись. Хоча, навіщо? Чого мені боятись? Правильно, нічого. Смерть мені не страшна. Хай гвалтують, аби не били. Сміюсь із власних думок і плентаюсь позаду незнайомця. Він так вперто мене тягне, що я два рази перечіплялась та падала в його руки. 

 — Що ж ти будеш робити! — він лається та закидає мене на плечі, а я ще більше починаю сміятись. Це ж треба. На руках мене уже носять. 

Мій погляд, розпливчасто, помічає красивий зад. Я машинально тягнусь до нього рукою. Стискаю у своїй крихітній долоні. Починаю сміятись, а чоловік ричить. Ой-ой. Які ми грізні. Бука! 

— Ще раз таке зробиш і мені доведеться стримувати себе, — хрипить та закидає мене на заднє сидіння автівки. От, як би не розсіяний погляд, я б змогла його, навіть розгледіти. 

Я піднімаюсь на лікті та відчуваю, що мене знову притягують до себе. Таке враження, що я якась лялька. Туди, сюди. Тягає, як ту кхм... 

Я відчуваю знайомі нотки одеколону. Скоріше, то мені ввижається, чи здається. Ніколи. Фантазуй, Златко. 

Мене вирубає скоріше, чим я встигаю утнути чергову дурницю. Просинаюсь від того, що мій живіт знову чимсь передавило. Хочеться, дуже, випустити на волю зайвий алкоголь. 

— Зупинись, — хриплю, але б краще не говорила ні слова. Починаю кашляти. Нудота підібралась до самого горла. 

— Щоб тебе! — ричить грізно та ставить мене на землю. Я швидко кудись прямую та падаю на коліна. Кашляю та випускаю на волю все, що випила за вечір. — Ти як? — запитує та бере у свою руку мій хвіст, який падав мені на обличчя. 

— Жива, — жадібно втягую носом повітря. 

— Це добре. Йти зможеш? — запитує на видиху. 

Хитаю головою та жмакаю сукню в кулак. Соромно - це не те слово в моїй ситуації. Я готова палати. 

— Гаразд. Тільки, якщо стане погано, говори. Добре? 

Я знову киваю і мене підхоплюють сильні мужні руки. В таких я не проти бути все своє життя. Але, це не для мене. Знову відключаюсь. Відчуваю, що мене кладуть на м'яку постіль. Знімають одяг та вкривають простирадлом. Завтра буде шок. Хах.