Глава 1

Глава 1

Злата

Пройшло п'ять років. 

Я знову стою біля свого старого будинку і дивлюсь, як виносять тіла моїх батьків. Скоріше те, що від них залишилось. Хочу кричати, але голос зник. Хочу плакати, але сліз немає. Серце болить. Боляче дуже. 

Прокидаюсь вся мокра. Серце вистрибує з грудей. Знову сон. Стільки років один і той самий. Коли вже це скінчиться?  

Важко зітхаю та встаю з ліжка. Мені потрібно швидко в душ. Забігаю в ванну та скидаю з себе нічну сорочку. Стаю під струмені води та розслабляюсь. Стає лекше дихати. З тих пір пройшло п'ять років і багато чого змінилось. Більше я не наївна дівчинка, яка була колись. Зараз я сильна і незалежна. 

Закручую своє тіло в рушник та стаю перед дзеркалом. Стираю пар рукою і дивлюсь на вічно бліде обличчя. Додаю тону, рум'янцю. Трішки блиску та зачісую волосся у тугий хвіст.  

Іду у свою кімнату та заходжу в гардеробну. Проводжу рукою по дорогоцінним сукням та беру одну з них: червону, до колін. В неї повністю закритий верх, а знизу невеличкий виріз, який оздоблений ланцюжками. Спершу надягаю чорну шовкову білизну. Потім сукню. Накидаю на плечі чорний жакет. Взуваю чорні лакові туфлі та йду снідати. Спускаюсь на другий поверх, де мене вже чекає сніданок. 

Сідаю та накриваю коліна серветкою. Беру виделку в руки та починаю їсти свою вівсянку. Байдуже, що все одно немає смаку. Не відчуваю смак їжі уже років так зо п'ять. Після того зловіщого дня, я навіть перестала зі всіма спілкуватись. Моя домогосподарка працює тільки коли мене немає вдома, або я ще сплю. Не люблю прив'язуватись до людей. Потім дуже тяжко переживати їх втрату. 

Доїдаю свій сніданок та прямую на вихід. Захоплюю з тумби папку та сумку і прямую до машини. 

Заходжу в офіс, де все починає затихати. Навіть шум води не чути. Муха не пролетить. Звикла до тиші. От і в офісі завжди тиша. Так навчила. Сміх я взагалі не сприймаю, як діалог, тому ніяких смішків в офісі. 

Йду до ліфта під пильні погляди підлеглих і підіймаюсь на свій поверх. Офіс у мене величенький. П'ять поверхів і дах. І як можна все встигати? Але для мене це не проблема. Не виконують своїх обов'язків одразу звільнення. На роботі працюють, а не б'ють байдики. 

Ліфт зупиняється і мене вже чекає секретар. Цікаво, що на цей раз сталось? Метеорит впав? Проходжу повз зблідлого помічника, який йде за мною. 

— Злато Іванівно, у нас чіпе, — говорить позаду, а я підіймаю одну брову вгору. Нічого нового. Не зупиняючись запитую: 

— Що сталось цього разу? 

— Нашу нову бухгалтерку забрала швидка. Сказали отруїлась, — починає млямляти. 

— І? — запитую заходячи до свого кабінету. Кладу сумочку та папку на стіл. Піднімаю холодний погляд на чоловіка, який округлює очі.

— Вам зовсім не шкода жінки? — вражено відкриває рота. 

— Вона моя мати, чи може сестра? Ні. От бачиш, — розвожу руки по сторонам. — Вона мені ніхто. Не справилась з обов'язком, звільняй. 

— Як звільняти? — ще більше вражається. 

— Не знаєш, як це робиться? Допомогти? Чи може ти теж хочеш піти слідом? Мало зарплати отримуєш? — запитую відкриваючи папку, яку приготувала для презентації з новими партнерами. 

— Я зрозумів, — гірко говорить та йде. 

Я зітхаю. Важко тримати такий статус холоду. Дуже важко. 

— Стій, — тру перенісся пальцями. — Хай лікар вишле мені рахунок. Я заплачу, але працювати ця жінка все одно в нас не буде. 

— Дякую. Я все зрозумів, — говорить приязніше. 

Сідаю в крісло і важко дихаю. Втомлююсь завжди після таких розмов. Закриваю на секунду очі і відразу бачу ту плачевну картину п'ятирічної давності. Швидко відкриваю очі. Ох...

— Злато Іванівно, на вас уже чекають в переговорній, — заходить мій помічник. 

— Віталіку, вже йду. Тільки принеси мені кави, — зітхаю. Так важко на серці. 

— Я миттю, — говорить і вже за хвилину на моєму столі стоїть чорний напій з сюрпризом. Тільки не питайте, що я прошу туди додати. Я не розколюсь навіть під прицілом. 

Випиваю маленькими ковтками. Знову закриваю очі на секунду  і встаю. Беру чорну паку до рук і йду в переговорну. Віталік пхається позаду. Чекаю поки він відчинить мені двері та заходжу. Йду до свого дуже зручного крісла та сідаю. Кладу на стіл папку, але не дивлюсь на присутніх. Відкриваю на першій сторінці. Не люблю я таку кількість чоловіків. Мені стає страшно, бо згадую минуле. 

— Ноутбук, — говорю до помічника. Переді мною лягає включений ноутбук на потрібній мені сторінці. — Підготуй екран, — знову говорю до Віталіка. Той слухняно йде, а я нарешті підіймаю голову. — Доброго ранку. Як всі знаєте, я Золотова Злата Іванівна, директор цієї компанії, — схиляю голову, але на присутніх так і не дивлюсь, аж поки не починають вітатись. Я обвожу кожного поглядом і киваю. Поки мій погляд не падає на особу, яка вбила мене.

— Доброго ранку, Зимченко Марк Власенко, директор компанії "Витком буд", — вітається той, хто знищив мене кілька років тому. Моє серце починає шалено калатати. Я стримано киваю. Відводжу погляд і ковтаю клубок нервів. Не потрібно показувати свою слабкість. Він, он, який розслаблений та спокійний. Ти теж повинна. Златко, зберися. 

— Як я вже знаю, вам потрібна допомога. Ви хотіли, щоб наша компанія стала вашим партнером... — я роблю паузу та смакую це. Я в дамках. — Так, от, що. Я кажу вам ні, — встаю та починаю йти до виходу. 

— Подумайте ще. Вам теж на руку наше партнерство, — зупиняє мене пузань, який давно вже засидівся в офісі. 

— Навіщо мені, партнери зрадники? — запитую в нього піднявши одну брову. — Краще обірвати всі мости зараз, — я покидаю переговорну з тяжкістю на серці. Знаю, що чиню неправильно, але не можу його бачити. Та яке між нами може бути партнерство? Він певно в безвиході, якщо вирішив прийти до тої, яку зрадив багато років тому.