Розділ 2. Неочікувана вдача

Людмилі було двадцять. Люди кажуть, що у такому віці не вмирають; це час насолоди молодістю.

Дівчина, яка весь час ходила у одному й тому ж великому пальто.

Дівчина, яка дивилась на світ втомленим поглядом.

Дівчина, яка мала нареченого і планувала скоро вийти за нього заміж.

Занадто дивна і незрозуміла для оточуючих, вона намагалась триматися осторонь і нікого не підпускати до себе. У неї було достатньо людей з якими були проблемні стосунки, не було сенсу ускладнювати життя новими знайомствами.

Спочатку, всі думали, що вона просто втекла. Таке часто буває, тому ніхто по-справжньому не здивувався – молода дівчина, яка, вочевидь, не змогла вирішити свої проблеми і просто втекла від них, - логічне і правдоподібне припущення, бо хто ж не тікав від настирливих думок. Тому Людмила стала однією із багатьох. До того ж вона залишила записку своєму нареченому Денису.

Скоро зміст записки, який ніхто не мав знати, розлетівся по всьому місту: «Я так більше не можу. Вибач і прощавай.»

Коротко і ясно. Дівчина поїхала на пошуки кращого.

Та коли рибалка знайшов у річці пальто як дві краплі схоже на те, що носила Людмила, записку почали трактувати по іншому.

«Я так більше не можу. Вибач і прощавай.»

Коротко і ясно. Дівчина наклала на себе руки.

Її тіло так і не знайшли, тільки сумку, де були гаманець і телефон. Теж у воді.

Сім’я Людмили одразу погодилась, що це самогубство. Напевно, для них було легше визнати це, аніж втечу доньки - для таких людей це своєрідна поразка. Самогубство було легше пояснити, до того ж вона була дивачкою, і цілком могла таке зробити. 

Денис впав у стриману скорботу. Решта людей одразу прийняли такий поворот подій, і ще сильніше почали смакувати нову трагедію. 

Маргариті це набридло. Уже близько тижня всі обговорюють одне і те ж саме, до того ж з насмішкою і осудженням. Вона не хотіла більше ні говорити ні думати про плітки, їй здавалось це своєрідною даниною поваги Людмилі. Бо для дівчини, яка бажала бути непомітною, немає нічого гіршого аніж постійне перешіптування про те, що вона «дурепа, яка стрибнула з моста».

Маргарита дивилась у вікно і вкотре зачаровувалась витонченими шпилями собору на горизонті. Надворі все позеленіло після дощу. Люди крокували по мокрому асфальті, опустивши голови вниз.

Дівчина маленькими ковточками пила трав’яний чай із ароматом малини. Їй подобалось вишукувати незвичайні сорти чаїв і відкривати нові смаки. Раніше вона ненавиділа будь-які гарячі напої, але переїхавши до тітки - справжньої пошановувачки чаїв - і сама полюбила їх пити.

Як виявилось, чай потрібно пити не аби втамувати спрагу, а для того, щоб насолодитись багатими смаками і ароматом. Навіть вдихання пару - теж частина церемонії.

До зустрічі із Артуром залишалось ще півтора години, але Маргарита вирішила вийти тепер і непоспішаючи дійти до місця зустрічі - музею.

Справжнє диво, що вона змогла вмовити його піти туди - Артур не дуже любив мистецтво.

Кроки по бруківці заповнювали тишу вулиці. 

«Невже не було ніякого іншого виходу окрім як вбивати себе?» - Маргарита сама не розуміла чому думками знову повертається до Людмили. Чому вона хоче розгадати іі наміри начеб то це була загадка.

Усе надзвичайно просто. Немає що думати.

Але інтуїція, яку люди так часто висміюють і недооцінюють, лоскотала свідомість і не дозволяла прийняти усе як є.

«Вона плакала. Чому?»

Артур вже стояв біля входу в музей, зазираючи крізь вікно всередину.

- Я думала, що прийду перша. 

Хлопець обернувся до неї і широко посміхнувся:

- Я не планував приїхати так рано.

У музеї було менше людей аніж зазвичай. Вони повільно проходжувались по залах, затримуючись біля скульптур, які сподобались найбільше.

- І що це потрібно просто ходити туди-сюди і дивитись на шматки каменю? - Артур прошепотів на вухо подруги.

- У цьому і суть музеїв.

- Господи… - він переминався з ноги на ногу, байдуже оглядаючи експонати.

Маргарита поглядала на нього краєм ока і дивувалась, невже його ані трошки не вражають ці статуї. Щоб оцінити їх не потрібно бути митцем, треба просто бачити красу.

- О, - Артур кивком вказав на наступну залу, - бачу там оголені статуї. Пішов туди.

- Розважайся.

Він вальяжно попрямував до іншої зали.

Маргарита повільно переходила від одного експоната до іншого. Серед високих громіздких скульптур заховався непримітний бюст. Вона розглядала мармуровий портер дівчини, її сумний погляд і меланхолійний нахил голови. Здавалась, навіть якщо весь світ почне горіти, жінці буде все одно, бо її світ уже зруйнований. Приреченість у її очах резонувала із приреченістю кожного хто дивився на неї.

- Як на мене, це дуже посередньо, - тихий чоловічий голос вивів Маргариту із гіпнозу.

- Що? - вона обернулась.

- Ця робота позаду вас. Дуже посередня.

Чоловік дивився на Маргариту із загадковою посмішкою. Декілька секунд вона розглядала незнайомця: на темному волоссі грали сонячні промені, а сірі очі так і не відводили погляд.

- Не згідна. Навпаки, вона особлива.

- Думаю, ви єдина у цій залі хто так вважає, - він нахилив голову, - Констянтин.

- Маргарита.

Чоловік тихо повторив:

- Маргарита… Яке гарне ім’я.

- Звичайнісіньке.

Разом вони повільно попрямували вздовж стіни до центральної кімнати.

- То ви самі тут? - запитав він після деякої паузи.

- Ні, з другом, він десь тут ходить, але…

Дівчина не встигла договорити, як на її плече опустилась чоловіча рука:

- Ти мене загубила, - у ніс ударив парфум Артура.

Хлопець глянув на незнайомця:

- Артур.

- Констянтин.

Вони потисли один одному руки.

- Думаю, ми вже можемо йти, - Маргарита глянула на друга.

- Так, згоден, бо цей стукіт мене зведе з розуму.