Розділ 1. Затишшя перед бурею

«Розбиту вазу не склеїти»

Люди довели, що це не так. Склеїти можна все що завгодно.

Майже.

Розбите серце, склеєне посмішками і оманами, все одно буде пропускати крізь щілинки біль. І тут ніякий клей не допоможе.

Серце Маргарити стискала невизначеність; і чим більше часу проходило, тим більше з’являлось тріщинок.

Ігор зник більше чотирьох місяців тому, і саме стільки часу вона була у підвішеному стані, бо не знала: її кинули, обманули чи хлопця взагалі немає в живих. Вона б пережила розставання, але чуття підказувало – це не розставання. Щось трапилось з Ігорем, вона це відчувала.

Маргарита звикла гуляти у тиші, викроковуючи по брукованій вулиці одну думку за іншою. Інколи вона занурювалась у розмірковування занадто глибоко і не одразу помічала коли одногрупники смикали її за рукав.

- Про що задумалась? – Ліза поправила свій шарф.

- Про всяке. Хіба можна думати про щось одне? – Маргарита посміхнулась.

- Ще й як можна. Я, наприклад, думаю, чи заслуговує наш скульптор тієї слави, що отримав?

Лізу завжди хвилювала тема слави, вона злилась коли люди вихваляли непотріб. Чомусь вона думала, що слава як цукерки – чим більше людей її отримує, тим менше потім залишається для інших.

- Ну раз отримав, то заслуговує.

Вона заперечно похитала головою:

- Не все те золото, що блищить. Інколи це всього на всього відполіроване его бездари, а людям очі сліпить і вони думають, що це блиск таланту.

- Впевнена, пан Вітан не бездара.

Ліза хмикнула.

Небо сіріло, тому студенти пришвидшили крок аби не потрапити під дощ.

У музеї їх зустріли нові декорації: безліч скульптур завмерлих на постаментах. Погода на вулиці в кінець спохмурніла, тому у залі потемнішало. Мармурова шкіра фігур стала сліпучо білою, а їх різкі тіні – чорними.

Маргарита хотіла детально роздивитись кожну скульптуру, але водночас не могла вибрати тільки одну; очі перебігали з однієї на іншу, жадібно вбирали образи. Затамувавши подих, вона попрямувала за викладачем.

- Він свою славу точно заслуговує, - зачарованим голосом прошепотіла Маргариті Ліза.

Легкий кивок був відповіддю.

Нарешті з’явилися експонати гідні високої стелі зали з її колонами і розписами.

Усе довкола перетворилось на атмосферу: подерта фарба на віконних рамах, шорстка дерев’яна підлога, яка скрипіла від кожного кроку… В одну мить старість музею стала частиною композиції.

Від такої краси хотілося плакати.

Анатолій Іванович привітався зі скульптором і потиснув йому руку. Стоячи позаду, Маргарита чекала поки студенти розступляться і вона теж його побачить.

- Радий вітати вас тут. Дякую, що прийшли глянути на мої роботи. Мене звати пан Вітан. Стало трохи похмуро, але сподіваюсь, що це не завадить вам працювати.

Маргарита побачила його. Як і на світлинах у газеті, його обличчя було добрим, очі дрібними і розумними, волосся і підкручені вверх вуса давно посивіли. Він не був високим чи кремезним, але руки були міцними, завдяки багаторічній праці.

Пан Вітан не став затримуватись, а пішов до інших гостей. Студенти дістали із сумок альбоми, прості олівці і розійшлися кожний до скульптури, яка його зацікавила. Маргарита вибрала ту, де гордо стояв юнак, стиснувши кулаки і дивився у далечінь. Придивившись, вона помітила, що у нього в руці клаптик паперу, можливо лист. Викладач часто влаштовував для них подібні вилазки у музеї або галереї, але вперше вона буде змальовувати щось настільки красиве.

Маргарита почала малювати, і вперше за довгий час поринула у процес, довірившись інтуїції.

І нічого не існувало крім неї, скульптури і малюнка; ні проблем, ні переживань, ні Ігоря.

За вікном почалась така злива, що здавалось ніщо живе не виживе. Бідолашні ті люди, які не встигли знайти прихисток і тепер мокнули під тим дощем.

Великі краплі бились об вікно, скло дзенькотіло від вітру.

Тишу музею порушила дівчина, різко увірвавшись всередину. Її волосся, повністю мокре, прилипло до обличчя, з пальто стікала вода, утворюючи калюжу. Усі відвідувачі повернули до неї голови. Дівчина невпевнено переминалась з ноги на ногу і шмигала носом. Було помітно як вона тремтіла, і Маргариті здалось, що дощ не основна причина.

Їй уже доводилось бачити цю дівчину – вона вчиться у паралельній групі, звати Людмила. У них ні разу не було розмов, але багато хто казав, що навчання в художній академії було для неї тягарем. Вона малювала гарні роботи, але ані трохи не насолоджувалась творчістю. Та по настанові батьків, вона стала художницею. Маргариту це дивувало, бо зазвичай родичі навпаки, переконують вибрати якусь більш «перспективну» і «надійну» професію.

Людмила зі звичним для неї порожнім поглядом, попрямувала до вікна. Здавалось, скульптури її не цікавили. Її силует потемнів, коли вона стала навпроти світла. Дівчина дивилась у вікно, почувся тихий плач.

Хтозна, що у неї трапилось. Можливо, посварилась із нареченим.

До Людмили підійшов пан Вітан. Він прошепотів їй щось, заспокоюючи, і сказав, що потрібно висушити пальто. Дівчина закивала і попрямувала за скульптором.

Вони зникли у темряві коридору.

Це був останній раз коли Маргарита бачила Людмилу. Пізніше вона дізналась, що та наклала на себе руки.