1
Вона стояла, заворожено розглядаючи неймовірні шедеври.
– Це так дивовижно! – вигукувала Уляна, смикаючи Лізу за плече. – Як таке можливо?! Фактура одягу, шви, мережива… Вони як справжні!
Ліза не так сильно переймалася разючою реалістичністю мармурових скульптур, але з ввічливості і поваги до майстра та до заходу в цілому розглядала гарненьких дівчат, що застигли під мармуровими покривалами.
– Лізуню, як можна з мармуру створити таку справжню вуаль?
– Ага, в усіх на обличчях вуалі.
– Просто диво якесь! Як можливо таке зробити? Кожна жилка, кожна складка, і квіти – як живі. Таке відчуття, що це не камінь, а якийсь пластилін.
В Мистецькому арсеналі цього тижня проходила надзвичайна виставка, що викликала колосальний резонанс. До міста приїхав відомий на Заході майстер українського походження Іван Золя. Уляна дуже цікавилась мистецтвом, і потрапити на цю виставку вона вирішила, щойно побачила про неї у Фейсбуку. Ну й куди ж без ліпшої подруги Лізи.
– Як сказав відомий Лоренцо Берніні, я переміг мармур і зробив його пластичним, як віск, – виблискував білозубою усмішкою чорнявий сорокарічний скульптор, оточений величезним натовпом поціновувачів.
– Скажіть, як же можливо, адже мармур – це камінь! Як досягти такої деталізації? – запитував у мікрофон журналіст.
– А що ви знаєте про камінь? – загадково усміхнувся Золя.
У цей момент десь зовсім поруч вдарив грім. Присутні здригнулись, адже митець своєю харизмою стишив усі суєтні розмови і в залі панувала глибока тиша.
– Ну гаразд. Я всім вам дякую! Мені надзвичайно приємно, що мою творчість зустріли з такою цікавістю у стольному граді Києві. Але на цьому хочу скінчити свій виступ. Дивіться роботи, насолоджуйтеся!
І знову – вибух грому. І знову всі здригнулися.
Дівчата вийшли надвір. Небо було чорне і грозилося дуже близькою зливою.
– Що будемо робити? – спитала Ліза.
– Може, перечекаємо грозу на виставці? Чи ти поспішаєш? – Уляна готова була до будь-якого рішення Лізи.
– Я навіть не знаю. Дуже не хочеться змокнути. Я маю за кілька годин зустрітися з Максом. А їхати перевдягатися мені дуже незручно.
– То в тебе є час. Можемо в кав’ярні місцевій посидіти.
– Так… Але ціни тут.
– Та не дуже ніби, як для такого місця на Печерську, – Уляна зробила знаючий вигляд.
Ліза сумнівалась, міркувала. Тим часом зовсім поруч ударив грім, а з неба посипалися тугі краплі першої травневої зливи. Дівчата поспішили до входу в арсенал. Там вони наштовхнулись на Івана Золя.
– Дівчата, ви ховаєтесь від дощу? Вас ніхто не зустрічає? –– Уляна розтанула: подумати лишень, сам маестро з ними заговорив!
– Ні, на жаль, ніхто, – зітхнула Ліза.
– Я можу підвезти. Все одно нікуди не поспішаю. Ходімо до моєї автівки.
Скульптор розкрив велику парасолю і жестом запросив під неї дівчат. Уляна з Лізою перезирнулися, трохи поніяковіли, а тоді рішуче стали під парасольку.
В Івана була гарна машина. Їхали м’яко. Миттю промчали до метро «Арсенальна». Майстер загальмував.
– Дякуємо вам, що підвезли, це так несподівано, – заусміхалася Уляна.
– Прошу. Але не хочеться вас ось так відпускати на метро. Зізнаюся: ви мене вразили своєю красою. Саме з таких файних українок мені варто ліпити свої роботи. Я тут неподалік орендую одне чудове приміщення. Поки буду в Києві, мені потрібна майстерня. Може, хотіли б зайти подивитись? Пригощу вас кавою-чаєм, заодно могли б поговорити про співпрацю.
Уляна з Лізою трохи засторопіли, не знаючи, що відповісти на таку несподівану пропозицію.
– Погоджуйтеся. Повірте, я не буду до вас приставати, – скульптор лагідно усміхнувся.
– Та ви що! Ми про таке й не думали навіть, – засміялася Уляна. – Лізо, ти як?
– Та, звісно ж, я не проти.
– Ну, то й добре, – мовив Золя і повернув кермо.
Майстерня скульптора була у старій цегляній будівлі. Височезні стелі, небілені стіни, обвішані драпуваннями.
Зашуміла кавова машина, що скромно стояла в кутку біля барної стійки.
– Давайте знайомитись, – невимушено запропонував Іван, кладучи в машину чашку для кави.
– Мене звати Уляна. Я киянка, працюю редактором у дитячому журналі.
– Ой, як цікаво, – усміхнувся Золя. – А ви, прекрасна пані?
– А я Ліза. В мене не дуже цікава робота. Я бухгалтер.
– Ну, чому ж нецікава? Від ваших чарівних рук залежать зарплати і фінансові операції всієї компанії. Це дуже цікаво!
– А мені от не віриться, що ми ось недавно насолоджувались вашими шедевральними скульптурами, а тепер маємо таку честь говорити особисто! – мовила Уляна.
– Я така ж людина, як і ви, – спокійно мовив Іван, кладучи перед Уляною чашечку з кавою.
Іван узяв пульт, що лежав на стійці, і ввімкнув музику. Це був Моцарт.
– А ви знаєте, що є дослідження позитивного впливу музики Моцарта на здоров’я, як фізичне, так і психічне?
– Не чула… – поглянула на Івана Уляна.
– Ну от, тепер будете знати. Ця музика заряджає, надихає, очищує розум і відновлює сили. Я полюбляю слухати її під час роботи.
– То як ви досягаєте такого у своїх скульптурах? – спитала Уляна.
– Такого? – скульптор пронизливо поглянув на Уляну, потім на Лізу. – Просто потрібно знати трішечки більше, ніж середньостатистична людина.