Глава 2

Даррен Норт

Я розплющив очі й кілька секунд дивився в темряву, не розуміючи, де я.

Спина затерпла від холодного каменю. Шия затекла. У роті пересохло, а у голові гуло.

Я повільно кліпнув, спираючись долонями на холодну кам’яну підлогу. Поступово згадуючи, як опинився у цій ніші. Навколо панувала тиша. Слуги користувалися іншими коридорами. А придворні навіть не знали про існування цього місця.

Я ховався тут, коли був ще хлопчиськом, якого привезли до палацу, щоб показати королю. Показати батьку. І зараз ноги знову принесли у місце, яке колись було моєю особистою фортецею, про яку нікому не було відомо.

От тільки зараз я не розумів, скільки вже часу ховаюся тут. Скільки часу минуло з тієї розмови з королем, яка вичавила з мене останні сили. Багато? Мало?

У повітрі більше не відчувалося магії Смерті. Вона встигла розсіятися. І це було відповіддю на мої запитання.

Я прислухався. У найближчих коридорах було тихо.

Підвівся. У голові прояснювалося. Думки ставали чіткішими.

Король назвав мене сином. Відібрав посаду. Забрав право діяти.

Але папери ще не підписані. Накази не оформлені. Поки що, формально, я все ще перший королівський слідчий та радник лорда-канцлера Даррен Норт.

Норт. Не Фольє.

І поки це так, я маю зробити те, що вмію найкраще. Навіть якщо він і заборонив мені. Навіть якщо за це потім доведеться відповідати.

Я вийшов з ніші й рушив коридором. Дорогою мені траплялися слуги. Паніка, яка нещодавно змусила палац здригнутися, вщухла. Чутки вже мали ширитися. Більшість вже мала знати про смерть Ліама. Може, навіть більше. Може, вже почалися розмови й про те, що сталося у столиці окрім цього. І тільки я ні про що не знав.

Це треба було виправляти.

Коридор, в якому всі кімнати належали королівським магам Життя, зустрів мене галасом. Слуги тут рухалися швидше, біля вікна зібралося зо п’ятеро чоловіків у білих шатах. Вони щось обговорювали та навіть не одразу помітили мене. З запізненням здригнулися, озирнулися, та мене не хвилювало, що вони обговорюють. Я рухався до дверей, що знаходилися напроти четвертого вікна.

Біля кімнат магістра Джуліана виставили двійку вартових.

Вони спробували мене зупинити.

— Лорде Норт, магістри наказали нікого...

— Я знаю, — я відсунув того, що ліворуч, і штовхнув двері.

Усередині було двоє магів Життя. Один сидів біля узголів'я вузького ліжка, тримаючи руки над грудьми Джуліана, другий стояв біля столу з пляшечками та банками.

Джуліан лежав на ліжку, блідий, із заплющеними очима. На грудях світліла пов'язка, крізь яку проступала червона пляма.

— Що ви тут робите? — маг Життя біля ліжка випростався. — Лорде Норт, стан пацієнта важкий, йому потрібен спокій...

— Вийдіть, — сказав я.

— Але...

— Вийдіть. Мені потрібно поговорити з магістром Джуліаном наодинці.

Той, що стояв біля столу, відкрив рота, щоб заперечити.

— Йдіть, — слабкий голос Джуліана пролунав за мить. — Я здатен вести бесіду.

Двоє магів обмінялися невдоволеними поглядами, та все ж залишили мене сам на сам з єдиним свідком того, що сталося у місті.

Я підійшов до ліжка. Зупинився і підібгав губи, дивлячись на те, наскільки бліде зараз обличчя у чарівника.

— Даррене, — видихнув він, примружившись. — Його Величність вже знає?

Я кивнув і сів на стілець поряд. Гмикнув.

— Зазвичай ти по цей бік хвороби, Джуліане. Старієш, друже.

Він всміхнувся і тихо застогнав крізь зуби.

— Клята магія Смерті, — прошипів він за мить. — В’їлася у кістки, уявляєш? Не дає ранам затягнутися.

— Скажи, якщо буде потрібна допомога твоїм лікарям, — я кивнув у бік дверей.

— Та впораються, — закотив очі Джуліан. — Я непогано їх навчив.

Він спробував підвестися, але я поклав руку йому на плече, зупиняючи.

— Не витрачай сили на це. Розкажи краще, що сталося.

Джуліан застиг, зітхнув і на мить прикрив очі.

— Важко сказати, Даррене. Перший вибух пролунав настільки раптово. Це була, здається, ратуша. Ми тільки-но вийшли з маєтку герцога, коли це сталося. Ліам... він хотів подивитися, що там, допомогти...

— І ви поїхали туди.

— Ні, — Джуліан відкрив очі, дивився у стелю. — Я відмовив його. Відчув магію Смерті. Кронпринц вже був у кареті, коли… я пропустив їх появу, Даррене. Це моя провина. Їх було шестеро. Вони… вони знали, де ми будемо. Вони чекали.

Я стиснув щелепи. А Джуліан застогнав і замружився.

— Мене за це мають стратити. Я мав його вберегти. А не повертатися у палац… ось так.

— Що трапилося, те трапилося, — я прибрав руку з його плеча. — І… я теж міг його врятувати. Та тільки зараз ми розумніші, ніж були ще мить тому.