Глава 1

Даррен Норт

В голові гуло та дзвеніло, перед очима все розпливалося.

Думки билися десь на периферії, намагалися прорватися всередину, але я їх відганяв. Знав, що це зламає мене зараз. Зламає той стрижень, який я вирощував у собі роками. З миті, коли померла мати. З миті, коли мені сказали, хто мій справжній батько. Коли став тим, хто носить прізвище Норт. 

Та перед очима раз у раз з’являлося обличчя того, хто ставився до мене, як до брата. Того, хто справді був мені братом.

Ліам…

Ні! Не зараз!

Я знову відштовхнув від себе ці руйнівні думки. Злетів сходами. 

Коридори палацу нагадували розворушений мурашник. Слуги бігли, не розбираючи дороги, хтось тримав в руках свічки, хтось тягнув за собою переляканих дітей. Вартові намагалися перекрити проходи, але їхні голови були повернуті туди, звідки долинали вибухи. Магічні світильники мерехтіли, кидаючи на стіни довгі тіні, що смикалися, як привиди.

Я йшов, не сповільнюючи кроку.

— Лорде Норт! — хтось схопив мене за рукав. Жінка з розпатланим волоссям. Точно хтось з аристократії, та зараз я не впізнавав її обличчя. — Що відбувається? Це магія Смерті? Чому ніхто...

Я вивільнив руку, відмахнувшись від неї.

— До короля, — кинув вартовому, який намагався зупинити мене на переході. Той відступив, не питаючи.

Хтось із чоловіків кричав на вартових, вимагаючи пояснень. Я пройшов повз. Продираючись крізь натовп, якого просто не мало бути у цьому коридорі.

До потрібних дверей я діставався довше, ніж мав би. Ніж хотів би.

— Відчиніть, — мовив, наближаючись до світлих двостулкових дверей з гербом королівської родини. 

Голос здався чужим. Наче хтось віддав наказ за мене.

— Лорде Норт... — один з вартових завагався. — Його Величність  не давав дозволу…

— Відчиніть.

Він більше не намагався мене зупинити. Прочинив двері, пропускаючи у кабінет, який король займав, коли не був зайнятий іншими справами.

Велике світле приміщення з письмовим столом, столом для нарад, великою мапою на стіні і довгими вікнами у підлогу. Саме біля одного з таких вікон і стояв Його Величність. Спиною до дверей. Спиною до мене.

Дивився кудись у парк, у бік стін, за якими сталося те жахливе, що я міг відвернути. Міг! Якби зрозумів раніше! Якби передбачив! Якби… Якби…

— Говори, — голос Його Величності пролунав надто спокійно та рівно. Він не повернувся, не перевірив, кого варта пропустила без його згоди.

— Ваша Величносте, — а от мій голос здригнувся, слова стали поперек горла, та я виштовхнув їх з себе силою, — мені шкода. Ваш син загинув.

Тиша. І пряма постать Його Величності, яка не похитнулася від цієї жахливої новини.

— Це достовірна інформація? — лише одне коротке питання.

— Так стверджує магістр Джуліан, який сьогодні мав відвідати з кронпринцом Ліамом званий обід у герцога…

— Як це сталося? — король повернувся до мене обличчям.

— Я… Мене не було там, Ваша Величносте. А Джуліана поранено, тому я поки не можу відповісти на це запитання.

 — А на які запитання ти можеш мені зараз відповісти? — обличчя короля смикнулося. — Скажеш, що за вибухи зараз лунають у столиці? Скажеш, чому ми всі відчуваємо магію Смерті у повітрі?

— Ні, Ваша Величносте, — видихнув я.

— Так я і думав, — чоловік хитнув головою і гмикнув. — Тоді чому ти тут, Даррене? У тебе немає для мене жодної важливої відомості. У тебе на руках немає тіла мого сина. Що ти тут робиш?

— Магістр Джуліан…

— Так! Магістр Джуліан! — Його Величність змахнув руками. — Маг Життя, який не зміг захистити кронпринца! Напад посеред білого дня! Смерть, у якій винні не тільки ті, хто напав на нього, а і ті, хто не зміг захистити спадкоємця королівського престолу!

— Ваша Величносте, дозвольте мені полишити палац, — я схилив голову, — я клянуся, що знайду винних…

— Лишився тільки ти. — Коротка фраза, яка змусила мене замовкнути й поперхнутися власним подихом.

— Не про це зараз варто говорити, Ваша Величносте, — почув я власний голос. Та лунав він звідкілясь здалеку, наче не я ці слова зараз вимовляв. — Зараз варто розібратися у ситуації, знайти винних, покарати.

— Ні.

Я здригнувся, звів погляд на монарха. А він дивився лише на мене, не кліпав.

— Ні, ти цим займатися не будеш, — сухо повторив він, вдихнув і пройшовся до найближчого крісла. Впав у нього і на мить замружився.

— Ваша Величносте...

— Твоя роль щойно змінилася, — він знову не дав мені договорити. Подивився прямо і додав: — З цієї миті ти не лорд Норт, Даррене. Більше ні. Ти лорд Фольє. Визнаний син короля.

Мене наче під дих вдарили. Повітря застрягло у грудях, не бажаючи знайти вихід.

— Ваша Величносте... — Я зробив крок уперед. — Я благаю вас...