Глава 10.2

Даррен пирхнув, стримуючи посмішку:

— Навряд чи хтось наважиться кинути вам виклик, леді Блумері. Та все ж, маю вас заспокоїти, я планував снідати сам. Це звичка — накривати на двох. Бо дуже часто траплялося у моєму житті так, що знаходилися охочі до розмови з самого ранку.

— Удам, що повірила, — відповіла, сідаючи.

Даррен обійшов стіл. Опустився навпроти й потягнувся за чайничком, з носика якого тягнувся струмочок пари.

Налив чаю в одну чашку, потім в другу. Першу підсунув мені, другу підтягнув ближче до себе.

Я обхопила чашку долонями. Тепло приємно впилось у пальці.

— То що це буде, лорде Норт, — мовила, поки Даррен обирав собі булочку, — просто сніданок чи ви знову почнете свої ігри? 

— Мої ігри? — він вигнув брову. — А! Ви про те, що відбулося між нами у кареті… То вам сподобалося. Правда чи ні?

Я шумно видихнула, а чоловік тихо розсміявся.

— Гадаю, що можу тоді поснідати в іншому місці. — Я встигла тільки поставити чашку на стіл і відсунути стілець.

— А якщо я скажу, що можу підготувати вас до зустрічі з Радою Лордів? — кинув Даррен, спокійно спостерігаючи за моїми рухами.

Я застигла. Перевела погляд на слідчого:

— Навіщо?

— Бо хочу, щоб ви затрималися у палаці, — знизав він плечима і зробив ковток чаю.

Я залишилася сидіти в напівоберту і пропалювала чоловіка поглядом:

— Гадаю, не варто питати навіщо, так?

— Скуштуйте булочку, — кивнув у бік кошика Даррен, пропустивши моє питання повз вуха. — Поки обдумуєте своє рішення.

Я не поворухнулася:

— Лорде Норт, я згодна лишитися на сніданок, але без ігор.

— Гадаю, більше жодних ігор, — примружившись, мовив він, роблячи ковток чаю. — Не люблю програвати.

Повільно видихнувши крізь зуби, я повернулася за стіл. Нехай каже все, що хоче. Якщо я зможу отримати щось корисне від цієї розмови… це буде того коштувати.

Простягнула руку, взяла булочку, присипану темно-червоним насінням, відірвала шматок.

— То що, — нагадав про себе Даррен. — Вам сподобалася наша поїздка до столиці?

— Ні, — я прямо подивилася на чоловіка. — Ви нестерпний попутник, лорде Норт. Сподіваюся, що ніколи більше не доведеться кудись їхати разом із вами.

Чоловік усміхнувся і зробив ковток чаю:

— Приємно це чути від вас, леді Блумері. І дотримуюся таких самих сподівань. Не люблю, коли люди стримують слова та думки.

— А я гадала, що вам таке, навпаки, подобається, — вигнула я брову. — Так цікавіше розгадувати загадки. Правда чи ні?

Даррен примружився, продовжуючи посміхатися:

— Ви самі починаєте цю гру… Правда.

Я гмикнула і надкусила випічку. Вона була ніжною, м’якою та з легким відтінком солодкого крему, якого я майже не відчувала.

— Я так розумію, ви не знали, що ваш брат вирішить навідатися сюди?..

— Здається, ви казали, щось про Раду Лордів, — нагадала я, перебивши чоловіка. — Я б воліла поговорити про це, а не про мого брата. Чи мене.

Даррен відірвав долоні від стільниці, підняв перед собою і трохи відхилився:

— Бажання леді — закон.

— І? — я підвела підборіддя. — Що там з Радою, лорде Норт?

Даррен мовчав довгу мить, наче намагався прочитати по моєму обличчю щось таке, що йому було незрозумілим. Після чого зітхнув і промовив.

— Вона ще не зібралася. Та одна пташка наспівала мені, що вже надвечір король повернеться з полювання. А з ним і лорд-канцлер, з яким вам варто зустрітися перед засіданням Ради.

— Навіщо? — я відсунула чашечку, зосередившись на Даррені.

А він… він не квапився розкривати карти. Тягнув паузи наче навмисно. Хоча про що це я?! Звісно що навмисно!