Глава 10.1

Беатріс Блумері

— Дякую, звісно, за допомогу та у мене дійсно була домовленість про сніданок.

Це було першим, що я сказала, коли ми з Дарреном відійшли від брата маркізи.

— Леді Ро не образиться, — відгукнувся він спокійно. — Вона мала звикнути, що плани мають властивість змінюватися.

Я відпустила його лікоть, продовжуючи йти поряд.

— Звідки ви знаєте, що я кажу саме про леді Ро? — поцікавилася, скосивши погляд на чоловіка.

— Я бачив, як вона до вас підійшла, — лорд Норт повернув голову, перехоплюючи мій погляд. — Невже помилився?

Я не квапилася відповідати на це питання. А Даррен не наполягав на відповіді. Ми йшли парком, тонка бічна алея підводила до зачинених дверей — неголовного входу в палац.

— Якщо підкажете, як звідси дістатися моїх кімнат, буду вдячна, — мовила, коли тінь від палацу впала на плечі.

— Після сніданку покажу вам шлях, леді Блумері, — відгукнувся чоловік, відкриваючи переді мною двері.

— Необов’язково зі мною снідати, — я пройшла усередину й озирнулася.

— Для мене це не стане тортурою, — знизав плечима перший королівський слідчий. — А для вас?

Двері за нами зачинилися. Лорд Норт зупинився, дивлячись на мене, вигнувши брову.

— Не стане, — видихнула я і сама себе насварила за чергову брехню.

Від цього чоловіка варто було триматися подалі. Контактувати якомога менше. Щоб не підставлятися. Щоб не ризикувати. Та як можна виконувати це правило, коли він майже переслідує мене?!

— От і добре, — губи першого королівського слідчого на мить вигнулися. А сам чоловік рукою вказав мені напрямок. — Тоді, ходімо. Все вже має бути готово.

Я примружилася, та поки нічого не відповіла. Рушила слідом за чоловіком напівтемним коридором палацу.

— Ви, до речі, не відповіли на моє питання, — нагадав Даррен, рухаючись на півкроку попереду.

— На яке саме?

— Сніданок ви планували з леді Ро?

— Так, — легко відгукнулася я. — Чому вас це цікавить, лорде Норт? 

— Радше, дивує, — відповів Даррен. — Не очікував, що ви так легко підпустите до себе когось чужого.

— Поки цей хтось не намагається обмежити мою свободу і можливість ухвалювати власні рішення…

Слідчий ледь повернув до мене голову, не стишуючи кроку:

— Я чую докір у вашому тоні, леді Блумері.

— Вам майже не здалося, — пробурмотіла я під ніс і вимушена була зупинитися, бо, здавалося, ми прийшли. 

Збоку з’явилися скляні двері. За ними виднівся світліший простір.

Даррен відчинив одну стулку і пропустив мене вперед.

Я зробила крок на невелику веранду, огороджену невисокими блискучими перилами. Якби дуже хотілося, прямо звідси можна було потрапити назад у парк через вузьку арку. Та замість продовження прогулянки на нас чекав сніданок.

У центрі веранди на круглому столику стояло дві білі тарілки, дві порцелянові чашки й такий же чайничок. А збоку кошик з випічкою.

Я пройшла до столу, озирнулася:

— З ким насправді ви планували снідати, лорде Норт?

— Не розумію вашого питання, леді Блумері, — відгукнувся він, зупиняючись поряд і відсуваючи для мене стілець.

Я окинула поглядом стіл і знову повернулася до слідчого:

— Сніданок на двох. Я навряд чи входила у ваші плани до появи брата… З ким ви планували снідати насправді? Чиє місце я щойно зайняла?

Даррен трохи нахилився. Сонячне світло відбилося у зелених очах.

— Це допит, леді Блумері?

— Це обережність, — відрубала я. — Не готова приймати виклик на дуель через те, що зайняла цього ранку чиєсь місце.