Глава 9.2

Позачергове, бо 700♥
______
Юджин Блумері

Щоку пекло, пальці липли до пов’язки. Я стискав зуби, схилившись над чашею з водою, яку принесли слуги. Закривавлена хустка плавала на поверхні. 

Та перед очами все ще стояла картина того, наскільки ганебно я програв. Лезо біля обличчя. Посмішка, яка смикнула край вуст цього покидька.

Він навмисно зачепив обличчя, я це розумів. А ще розумів, що програв у мить, коли впустив зброю.

Та я програв лише дуель. Короткий бій. Але не війну.

Зуби знову зійшлися.

Перед внутрішнім зором спливла інша картина.

Беатріс. Її погляд на мене з натовпу. Її швидкий крок назад. А потім те, як вона поклала руку на лікоть королівського пса.

Сичання вирвалося крізь стиснуті зуби, я відштовхнувся від тумби і випростався. Обличчя прошило новим спалахом болю. Та він був нічим в порівнянні з тим, що коїлося в серці.

Розвернувшись, я рушив коридором. Злість горіла всередині, обпалювала горло, стискала за мене кулаки.

Зараз я маю заспокоїтися. Оцінити ситуацію. Дуель програна. Моя помилка. Та все інше я йому не подарую. Ні за що не подарую!

Головний хол зустрів галасом. У палаці завжди було багато людей. Багато аристократів, багато торговців. Багато тих, хто хотів наблизитися до корони будь-якими методами. 

Я вже бачив сходи, які мали привести в більш тихе місце, коли зачепився поглядом за людину, яку колись знав.

Чоловік стояв біля входу, слухав якогось слугу. Потім змахнув рукою, відпускаючи того. Розвернувся, і наші погляди зустрілися. Мить, і кутик його тонких губ трохи смикнувся.

Габріель Тоєр підійшов першим, продовжуючи всміхатися.

— А, лорд Блумері! — Мовив він, запинившись за три кроки. — Чув, у вас був невдалий ранок. Мої співчуття.

— Співчуття приймаються лише від людей, які мають серце, — скривився я, дивлячись на того, хто власноруч підклав свою сестру під старого маркіза.

— Як грубо, — скривився він. — Невже ви бажаєте ще однієї дуелі, лорде Блумері?

— Це виклик? — видихнув, примружившись.

Габріель продовжував всміхатися.

— Ви щось хотіли від мене, лорде Тоєр? — видихнув, так і не почувши відповіді на своє питання.

Якби він погодився. Якби він тільки погодився…

Як же в мене свербіли руки вмазати по цій пихатій пиці!

— Від вас, любчику? — гмикнув він. — Ні, що ви! Я навіть уявити не міг, що зустріну вас тут. А от від моєї сестри… 

У мене всередині щось вибухнуло:

— Тримайтеся подалі від Беатріс, Габріелю.

— Ого, як неочікувано, — хитнув він головою. — Скільки захисників з’явилося у моєї сестрички за ці роки. Лорде Блумері, а я гадав, що ви вже змирилися, що вона стала дружиною вашого брата. Помилився?

— Про яких захисників йде мова?

— Ну як же, — лорд Тоєр озирнувся, наче шукав очима усіх тих, про кого думав. — Як його? М-м-м… Прізвище таке незнайоме… Норт. Точно! Лорд Норт!

— То ви вже встигли познайомитися з першим королівським слідчим, — гмикнув я у відповідь, з насолодою відмічаючи, як смикнувся нерв на обличчі Габріеля.

— На превеликий жаль, — підтвердив він. — Може, ви мені підкажете, лорде Блумері, чому ця людина вирішила, що може вирішувати за Беатріс і короля, якого, до речі, зараз навіть у палаці немає?

— Скоро він нічого не зможе вирішувати. Як тільки корона ухвалить мій запит.

— Ваш запит? — зацікавлено поглянув у мій бік Габріель. — Про який запит йде мова зараз, лорде Блумері?

— Про той, який вже ухвалила Рада Лордів, — задоволено відповів я. — Запит, через який ваша сестра стане моєю дружиною.

Тоєр трохи нахилив голову. Оцінив.

— Виходить, — мовив він, — і вас, і мене однаковою мірою не влаштовує одна й та сама людина.

— А що таке? — я примружився. — Цього разу ви вирішили встати на мій бік?

Габріель Тоєр стримав усмішку і на мить відвів погляд. Когось помітив у натовпі і відступив на крок. Тільки після цього додав:

— Можливо, лорде Блумері. Цілком можливо. А тепер перепрошую, у мене ще є інші справи.