Глава 8.1

Я розплющила очі, відчуваючи неприємне поколювання в лівій руці. Перевела погляд у бік вікна і замружилася. Крізь скло у гостьову спальню зазирав сірий ранок.

Я хотіла виспатися. Відпочити. Провести у ліжку весь ранок. Та мозок наплював на всі мої бажання і розбудив надто рано.

Перевернувшись, втисла обличчя у надто м’яку подушку, від якої тягнуло легким ароматом лаванди. З коридору чулися звуки. 

Тріск. Кроки. Чийсь шепіт. Потім тихе хихотіння.

Потім знову кроки і звук дверей, що відчиняються. Я розплющила одне око, та ширма перекривала огляд.

— Тіно?

— Так, міледі, — озвалася служниця. — Я гадала, що ви ще спите.

За мить дівчина з’явилася перед моїми очима.

— Було б добре, — зітхнувши, я сіла.

— Мабуть, вас розбудив галас, — мовила вона, склавши руки перед собою. — Весь палац гуде. Скоро має відбутися якась дуель… Я не розібрала, якщо чесно…

— Так, має, — я спустила ноги з ліжка. — Між лордом Норт та лордом Блумері.

Тіна здригнулася, очі дівчини поповзли на лоба:

— Що? Через що? Тобто… Ні! Я не мала питати. Вибачте.

— Чому не мала? — зітхнула я. — Зрозуміло, що тобі цікаво. Але відповіді я не маю. Це якась дурість! Юджин вчора кинув виклик першому королівському слідчому. Не впевнена навіть, що він сам зможе пояснити, що саме його образило… Ой, коротше!

Я махнула рукою і встала.

Тіна кивнула:

— Яку сукню вам підготувати для цього?

— Для цього? — перепитала я, вигнувши брову. — Якщо ти про дуель, я не піду дивитися.

— Але… Як же так? — дівчина притисла руки до грудей. — Там буде багато людей. Якщо ви не прийдете підтримати брата маркіза… чутки поповзуть, міледі.

Я повільно видихнула, замружилася і прошепотіла:

— Про що? Про те, що я не бажаю йому перемоги? А я і не бажаю.

Тіна ніяк не відреагувала на це одкровення, тільки зробила крок до шафи й відчинила її.

— Міледі, вам варто піти, якої б думки ви не притримувалися. 

Вона, на привеликий жаль, мала рацію. І з цим я нічого зробити не могла. 

— Оту синю, — вказала на сукню, яка визирала з шафи першою. — Давай її.

Тіна витягнула вбрання, на яке я вказала. Такий фасон я бачила вчора. Тільки та сукня була фіолетова і мала більш пишну спідницю. Ну, якщо фрейліна королеви може вбиратися у щось подібне у палаці, значить, і мені таке вдягнути сьогодні можна.

Тіна досить швидко зашнурувала корсет, затягла всі зав’язки, допомогла взутися. І наприкінці застібнула на шиї чорну оксамитку.

— Сніданок подадуть? — спитала, коли служниця взялася за зачіску.

— Я наказала, — мовила вона, швидко вкладаючи пасмо за пасмом. — Та зараз на кухні такий галас, навіть слуги хочуть подивитися на дуель. Гадаю, ніхто до дуелі нічого робити не буде.

— То ти вже знайшла, де тут кухня? — посміхнулася я, перехопивши погляд дівчини у дзеркалі.

— Слуги палацу допомогли, — відповіла вона, посміхнувшись у відповідь. Встромила шпильку у волосся. — Готово.

Як виявилося, двері непогано гасили галас, який розносився коридорами. Варто було зробити крок за поріг, як по вухах вдарило голосами, сміхом та криками. Всі квапилися. Двері прочинялися одна за одною, поки ми йшли у бік сходів. Повз нас раз у раз проносилися слуги.

А я рухалася зі звичною швидкістю, не збираючись бігти на виставу, яку сьогодні планували влаштувати два бовдури.

Двері головного входу були широко прочинені. Біля них в холі збиралися люди, хтось виходив, хтось, навпаки, зупинився у межах стін, не кваплячись у ранкову прохолоду. 

Я пройшла повз тих, хто поки лишався усередині, спустилася сходами й скривилася від того, як нестійко відчувається гравій під підборами туфель.

Постояла мить, роззираючись. Парк мені не подобався. Всі ці рівно висаджені дерева та кущі навіювали нудьгу. У природі хотілося відчувати якийсь хаос, а не дивитися на рівно підстрижений газон.

— Здається, всі йдуть у той бік, — озвалася Тіна.

Від головного виходу у бік воріт тягнулася широка дорога. А от вже від неї павутинкою розбігалися тонкі доріжки у різні частини парку. Тіна вказувала на саму ліву, яка завертала за ріг центральної частини палацу, а потім бігла між живоплотами.

Я повернула туди, неквапливо наздоганяючи інших аристократів та слуг. Всі вони йшли у бік великої галявини, яка простягнулася за стіною живоплоту. Огинали кущі і виходили на рівно підстрижений газон.

У центрі галявини стояла велика статуя з білого каменю. Чоловік верхи на коні, який став дибки. Передні копита висіли у повітрі, а вершник тримав в руці величезний кам’яний меч, вістря якого було направлено у бік захисної стіни.

Люди збиралися навколо цієї статуї, лишаючи зовсім небагато місця тим двом, що вже стояли у центрі.